Нічне патрулювання з «беркутом»: бійка з хворою дівчиною, елітний квартал, п’яні військові [Частина 1]

Тому, з тим, щоб домовитися про чергування з ними, не виникає жодних проблем: в будь-який день і в будь-який час.

«Я больна, а він мене побив»

Вибираємо день і уже зранку телефонує мені беркут Антон. Ми давно знайомі, адже раніше він працював у роті патрульної служби міськвідділу, і ми не одну ніч відчергували разом.

— Привіт, — піднімаю слухавку, — Ще скажи, що я з тобою сьогодні чергую.

— Зі мною. Сказав командир, що ти прийдеш.

— Атлічно. То коли і куди?

— Під’їжджай до нас на базу після обіду.

База «Беркут» знаходиться там, де і раніше — на вулиці Відінській. Приїжджаю туди близько 17:00. Мене зустрічає командир роти поліції особливого призначення Іван КОТЯШ.

— Доброго дня! — вітаюся. — Давно не бачились.

— Доброго! Проходь, — командир заводить мене на подвір’я бази. Хлопці стоять біля машини.

— Привіт! Які знайомі всі обличчя! — посміхаюся. — Разом сьогодні покатаємось. Багато у вас викликів за добу буває?

— Як коли, — відповідають хлопці. — Зараз мало. В основному, всі виклики на себе патрульні перебирають.

— Не знаю, чи тобі цікаво буде, — говорить командир. — Може взагалі нічого не бути всю ніч.

Поки чекаємо на виклик, Іван Котяш розповідає мені про воєнні будні на Сході: майже всі бійці побували на війні.

— Я Антона там і побачив. А потім забрав сюди з роти патрульної служби. Він надійний. Багато наших хлопців зараз на Поліссі, борються з незаконним видобутком бурштину.

Лунає перший виклик.

— Поїхали, — кличуть беркутята.

— Що там? — прощаюся з Котяшем і сідаю в машину.

— Якась бійка в гуртожитку.

— А чого у вас на формі «міліція» написано? – звертаю увагу на їхню форму.

— Це стара ще форма. Нової ще не дали. Реформа триватиме до кінця 2016 року. Дадуть нову, то буде «поліція».

Стартує нова програма «5 хвилин з Тетяною Закордонець» [Анонс]

Під’їжаємо до одного з гуртожитків неподалік. На газоні серед квітів сидить і плаче дівчина. Поряд зібрався натовп зівак. Діти наперебій розповідають, що бачили, як хлопець з дівчиною качаються по траві і човпуться.

— Це тебе побили? — Антон підходить до дівчини. — Ходи сюди.

— Уйди звідси! Шо, не бачиш, у мене руки трусяться? Я нєрвна!, — дівчина істерично кричить.

— Ходи до машини, розкажеш, що сталось!

— Я нікуди не піду, я успокоїться не можу! Я хвора!

— Хто її бив? Хто що бачив? — запитують беркута в очевидців.

— Он з ним вони билися, — вказують на одного з присутніх хлопців.

Хлопець, що «бив», спокійно підходить до машини.

— Послухайте, ми грали у футбол, — пояснює поліцейським, — вона підійшла, почала чіплятися. Вона вєчно до всіх пристає! Спочатку я не реагував. Потім вона биться почала, по яйцях ногами! Вчепилася мені в футболку, розорвала вот, - показує розірвану футболку. — Я просто відбивався. Он моя дівчина з вікна дивилася і все бачила.

— Він мене побив! — не вгамовується дівчина. — А я хвора! У мене тяжка хвороба. Я лічуся в лікарнях постоянно.

— Іди сюди, кажу тобі, — беркута намагаються привести дівчину до машини.

— Отойди от мене, дебіл! — кричить і втікає, дівчина — Я нікуди не піду! Он вони всі знімають на тєлєфони! — вказує на натовп. — Я не хочу, шоб мене знімали!

— Хто тебе знімає? Ніхто нічо не знімає. Розійдіться, будь ласка, всі, хто не є учасником події.



Натовп по-трохи розходиться, але дівчина все одно не заспокоюється.

— Я больна! Ви хочете, щоб у мене тут припадок стався?!

— То швидку може тобі викликати? — запитують беркута.

— Не нада мені швидка, я щас посижу і успокоюсь. Руки вот дрожать, — демонструє тремтячі руки.

Новий проект “Один день” на порталі OGO.ua

Тим не менше, хтось з присутніх, швидку таки викликає. Медики приїжджають і з горем-пополам всаджують її в машину. А хлопця, на якого вказала «потерпіла», просять сісти в машину беркута. Він слухняно залазить в «клітку», у нього відбирають пояснення, а дівчина продовжує істерику уже в машині швидкої допомоги.

— Вона уже до лікарів там кричить, — каже Антон напарнику. — Зараз поговорю з коменданткою гуртожитку, а потім будемо думати, що робити з дівчиною. Їй 17 років.

— Блін, ще й неповнолітня, — відповідає напарник. — Батьків треба.

— Треба. Будемо шукати маму.

Комендантка в гуртожитку розповідає, що дівчина справді хвора, що з нею постійно проблеми і в дворі, і в школі, і такі «концерти» вона влаштовує далеко не вперше, що їй на лікування збирали гроші навіть по телебаченню… По телефону зв’язуємося з мамою дівчини. Домовляємось, що вона чекатиме нас на «віденському кільці». Дівчину везуть медики в швидкій, а ми супроводжуємо позаду. «Затриманий» хлопець їде з нами в клітці.

— Ей, пацан, ти там живий? — запитує беркут з салону авто.

— Даа. Але вона мене по яйцям влупила. Знаєте, як больно?

— А чого вона взагалі до тебе причепилася? — запитую.

— Бо от нєфіг делать. Вона вєчно пригає до всіх.

— Вона якась п’яна чи обдовбана..? Бо схоже на те.

— Або і те, і інше, — відповідають беркута.

Виходимо з машини біля «віденського кільця». Мама дівчинки уже репетує в дверях швидкої.

— Як же ти мене достала уже! Вєчно тебе то міліція, то швидка возить! Як це всьо вже надоїло! Ти шо хочеш, шоб я з тобою до кінця життя по лікарнях жила?!!

— Жіночко, будете заяву писати? — запитує її Антон.

— Нічо я не буду писать! Отстаньте от мене!

— То давайте я візьму у вас пояснення, що ви відмовляєтесь. Мені треба виклик списати.

— Нічо я не буду вам пояснювать! Мене достало уже це! Я вас вобще не визивала! — жінка відмахується і йде геть.

Дівчина залишається у «швидкій», а ми повертаємось до машини беркуту.

— Ну що там? — питають хлопці.

— Ой, — зітхає Антон. — Там що мама, що доця. Відмовилася, нічо писати не буде.

— Пацана жалко, він вмєняємий.

— Та нічо страшного, прокатався, провітрився, — сміюся.

— Їдем на базу, підвезем його трохи і там випустим.

— Але мама теж дивна, дівчина хвора, то її лікувати треба, а не верещати.

— Та так, але попробуй таке витримай постійно.

— Пацан, повезло тобі, іди гуляй, — беркута відпускають хлопця.

— Давайте в міськвідділ прокатаємся, напишем рапорта. Заодно об’їзд вулиць зробимо.

«В елітному кварталі повсюди камери відеоспостереження»

Робимо об’їзд по місту.

— Побільшало злочинності за останні роки?

— Канєшно! Вседозволеність відчули. А ще з фронту поверталися. Дебоширять в кабаках. Он недавно, п’яний чоловік в формі «ісполняв» в кафе. Втік з полігона. А там сиділи люди, які справді воювали. Попросили заспокоїтись, їм образливо, що форму позорить. А він ще більше.. То викликали нас на підмогу. Хоча з такими має військова прокуратура розбиратися.


Лунає виклик, що у дворі одного з будинків на вулиці Пуховій водії щось не поділили. Точної адреси нема, їдемо шукати.

— Ну і де воно? — їздимо по дворах. — То ж оцей поворот казали. Нема тут нікого.

— Та напевно розібралися уже і роз’їхалися. Але он туди ще заверни, — вказує на елітний квартал.

Їдемо по кварталу з новими велетенськими будинками.

— Які замки! — розглядаю хатки.

— Цікаво, де можна на такі заробити?

— Заробити? — сміюся. — Накрасти можна.

— Але ми, напевно, скільки працюємо, ніколи ще тут не були. Не викликали нас сюди.

— А для чого? Хто сюди поткнеться? Вони тут самі собі захищаються, камери відеоспостереження всюди.

— Але заценіть, які бур’яни на газонах. Хату то побудували, а порядок біля хати навести, так нікому не треба. Он біля тої хатки гарний газончик…

Обдививщись хати і не знайшовши бійки, направляємся до міськвідділу.

— Як я давно тут не була, — кажу, вийшовши з машини. — О, двері нові! І ремонт зробили!

— Ооо, то ти реально тут давно не була, — сміється Антон.

— Так я ж кажу! О, привіт! — вітаюся з черговими.

— Нічо сє. Які люди! — чергові здивовані знову мене бачити.

— І не кажіть )))

Антон заповняє папери, я спілкуюся з міліціонерами про життя, і повертаємось на базу.