Роздуми рівнянки про Шевченка і війну на Сході

Борітеся – поборете!
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас слава.
І воля святая!
Т. Г. Шевченко

...У вас було таке відчуття, ніби у грудну клітку вмонтували блендер, він перемолов там усі нутрощі і все оте перемішане так болить, що хочеться заритись під брудну грубу землю; руки від безсилля здаються видовженими до колін, хочеться вити? Я ходила, лежала, читала… їздили маршрутки, розсипались крупи в супермаркетах, ламались годинники, лунали пісні, голоси веселі і сумні. Усе навколо відбувалося, ніби саме по собі, на автоматі, без моєї участі. Я була пасивним учасником цього життя. Не людиною, а швидше – вазоном. Кактусом, який підливали міцною кавою, гречаним супом, пепсі, балували різними ласощами, а йому було байдуже. Навіть якби перестали підливати – було би все одно. Проте кактус би не зів’яв, а все так же беззмінно стояв непорушно, зеленів, коловся ще довго-довго. Тільки-от всередині вже нічого не було б… так… пустка, лише одяг, як на вішаку, і ні клітини тобі живої, ні м’яза.

Більшість солдатів повернулося після того страшного січневого бою, а Олексія не було і не було, і не було… Я думала, що це стандартна історія. Така ж як завжди зображують у фільмах із очікуваним сюжетом, як у всіх книгах. Треба просто чекати. Чекати так, як вчив К. Сімонов: «Коли смуток огорне, жовтий дощ стіка, І в спекотну каламуть, в заметіль, у сніг, Коли інших вже не ждуть, вже й забувши їх»... А ще так, як бабуся вчила – поетеса, яка римувала грядки з городиною, консервувала полуницю з метафорами, перифразами, гіперболами, казала, що чекання – це надія, а надія – це життя.

Була 16:30. Я йшла додому. Пролунав дзвінок. Мені повідомили адресу лікарні, у яку вже, здається, не їхала, а летіла. Захотілось жити. Коли зайшла в палату, то найпершим бажанням було обіймати і цілувати його, обіймати і цілувати знову, притиснути так до себе, щоб усе гостро заболіло, але не від війни, а від любові. А там… там рани, чистіші від сльози, глибокі рани. Скрізь. Мені просто несамовито треба було цілувати Олексія. Щоб якось вгамувати свої емоції, я присіла біля ліжка і торкалась губами до білосніжної постелі, вона пахла не домашнім простирадлом, а іншим, чужим. Потім аромат перебився чимось дивним, згадався запах погашеного сірника, волосся, коли перетримаєш плойку, згадала чомусь вареники зі шкварками, і мене знудило. Я не знала, як пахне людське обпечене тіло, чи моє горіле тіло, чи Олексія, але, мабуть, саме так, як ось те, що лежало переді мною.

Історія була довга. Як і більшість справжніх чоловіків, Олексій пішов на війну, потім була військова операція… зник зв'язок… шукали… сказали, що нема вже… знайшли згорівший вщент бліндаж… солдатів по різних госпіталях… і все ж ось я тут.

Медперсонал у лікарні прозвав солдата Шевченком, оскільки документів ніяких при ньому не було, до тями він майже не приходив, а коли прийшов, то говорити не міг через обгоріле обличчя. І єдиним за чим можна було ідентифікувати цю людину – це за футболкою, в якій привезли хлопця. Пам’ятаю, коли Олексієву бригаду сформували і він приїхав додому на деякий час, то хотілося зробити йому особливий подарунок. Зі всіх продуманих варіантів найбільше підійшла ідея з футболкою з портретом Тараса Шевченка та словами «Борітеся – поборете!». Олексій був щасливий.

Взагалі-то, Шевченка зі шкільних років ми обоє не надто сприймали, але в цей час чи не для кожного з нас він став іншим, особливим, актуальним як ніколи, невід’ємною частинкою, непоборною силою нуртуючою всередині, поривом, що запалював серце і змушувала йти вперед, завжди, за те, щоб «був і син, була і мати, були люди на землі», за Батьківщину, за найдорожчих людей, за вільне світле українське майбутнє. Якось цілу ніч, поки Олексій стояв в караулі, ми мимоволі поговорили про Шевченка. Я читала по телефону «Гайдамаки», він впізнавав моменти з історії, розказував мені про ті події, які я пропустила, коли втікала з уроків. Казав, що навіть на своїй бойовій машині написав те, таке вже близьке і невід’ємне Шевченкове, моє, Олексієве, України «Борітеся – поборете!». І ось ця футболка, через яку у нашій області з’явився ще один геній.

Я часто тепер сиділа біля пораненого. Говорила, бо знала, що він чує, розповідала, як пройшов робочий день, як волонтери дістали рідкісні медикаменти, читала нашого Шевченка, дякувала Богу за цю людину, що лежала на чистій постелі. Вдивлялась у риси, які вже вимальовувалися, пригадувала, шукала подумки рідні мені контури губ, зморшки біля очей.

Пройшло немало часу, поки хлопець зміг говорити. І я вже здогадувалась, про що він розкаже найперше… Замість подяки за те, що допомогла вистояти у тяжкому бою за життя на лікарняному ліжку, Шевченко мені вистрілив у серце.

«Ми вийшли на завдання, – розказував солдат, – атмосфера не була особливою, хіба тим, що в ту ніч близько чулися вибухи, автоматні черги. Ми втамовували подих, коли свист гранати був найгучніший, рахували секунди, відстань, чекали, молилися і матюкалися.

Пам’ятаю, вибух. Страшне сліпучо-яскраве світло, – продовжував хлопець, – щось незрозуміле тиснуло на голову. Обличчя і все тіло обливалось то ніби крижаною водою, то кип’ятком. Мій голос, неконтрольований мозком, десь з середини зривався від гострого відчуття, потім чув Олексієві крики, відчував як постійно на мене падають речі, як хтось боляче стукав по тілу, знову накидав якусь тканину, очевидно свій одяг… Більше – нічого.

Потім пам’ятаю тебе, красиву незнайому мені дівчину, яка щодня приходила до мене і відразу не міг зрозуміти, чому. Із твоїх слів здогадався, що це саме ти та «дорога-хороша, найкраща», як любив тебе називати Олексій…"

Тарас Шевченко – геніальний. Ніхто ще ніколи більш влучно не озвучував речі, які відбувалися на теренах нашої землі, ніхто з такою силою і завзятістю не спонукав до дій і переможних звершень. Тарас Григорович став неповторним провідником, борцем, який «возвеличив німих рабів і на сторожі коло нас поставив слово». Я так хотіла, щоб футболка з словами Тараса ще разочок повторилась на тілі мого Олексія, щоб ще хтось у якійсь лікарні прозвав його за таку одіж і за таку боротьбу Шевченком і це був вже мій Шевченко.

До теми:

Рівняни, впізнайте себе на портреті молодого Шевченка!

ВІДЕО: рівненські школярі читають вірші Шевченка

Рівнянка - про любов і маячню в горі і в радості [БЛОГИ]