Фронтовий фельдшер з Рівного відзначив сторічний ювілей

Рятував поранених одними бинтами

Іван Якимович нині почувається добре, лише майже зовсім не чує. Дитинство та юні роки пам’ятає ліпше, аніж вчорашній день. А згадуючи війну, надовго замовкає. Ветеран ніби не просто пригадує, а повертається у ті буремні роки. Початок війни збігся у часі із закінченням навчання на фельдшера у військовому медичному училищі.

– Потрапив я на Південно-Західний фронт. Направили в місто Лебедин Сумської області. Працював на авіаційній базі, де і пройшов бойове хрещення, – пригадує ветеран.

Якось Іван Якимович почув гул літаків. Був впевнений: на базу повертаються свої. А вже за мить зрозумів – то фашисти бомбардували аеродром.

– Літак раптово вилетів з-під хмари, почувся залп і кулі почали влучати в землю переді мною. Розгубився, бо тікати нікуди. Помітив яму та скочив у неї, – каже Іван Якимович.

У тій ямі молодого лейтенанта ледь не засипало живцем. Від вибуху мав контузію, але отямився від крику поранених. Тоді пройшов бойове хрещення як фронтовий фельдшер. Рятував поранених солдат одними бинтами – лише вони вціліли в розбомбленій санітарній машині. Вже згодом фельдшер зробив тисячі операцій. Щоб врятувати людські життя, нерідко доводилось стояти над операційним столом по 24 години поспіль!

– Лікарів не вистачало, і він робив все, що міг. Навіть оперував, – зауважує дружина ветерана Лариса БАРАБАШ. – Пояснював, що навіть ногу пораненим ампутував пилкою, щоб врятувати від гангрени.

Замість води в Дніпрі була кров

Завдяки організаторським здібностям Івана Якимовича призначили керівником польового шпиталю. З частини у Харкові поїхав до Києва за медичним обладнанням. Тоді фашисти стояли неподалік.

– Поверталися вночі, бо вдень за кожним автомобілем ганялися німецькі літаки та розстрілювали, – додає ветеран.

Наступного разу столицю Іван Барабаш побачив зруйнованою. Це був день визволення Києва від загарбників. І потім ветеран зізнався дружині, що то був найстрашніший день в його житті.

– Розповідав, що в Сталінграді Волга була червоною… А коли підійшли до Києва, то на Дніпро страшно було дивитися. У річці заміть води текла нерозведена кров. Ця сцена – найстрашніша для нього за всю війну, – додає пані Лариса.

Довголіття – дар за врятовані життя
9 травня 1945 року Іван Барабаш зустрів у Празі. Для військового медика перемога ще не означала повернення додому. Він продовжував лікувати військових, допомагав іноземним колегам. А коли повернувся у мирну Україну, працював фельдшером при військових частинах, заводах і фабриках. Із першою дружиною виховав трьох дітей. Та й досі залишається галантним кавалером, стверджує його нинішня обраниця Лариса Михайлівна:
– Він – людина позитивна, не п’є, не курить, не гуляє, мене – любить. Що ще треба жінці?
Іван Якимович пройшов війну від початку до кінця, став свідком тисячі смертей, побачив сотні тисяч скалічених… Тому мріє про мир в усьому світі.
– У нинішній час війна триває несправедливо. Все повинно завершитися мирним шляхом, – бажає столітній ювіляр.
Особливого секрету довголіття ветеран не має. Його дружина припускає: сотню років життя Іванові Якимовичу дарував Бог за врятованих пацієнтів.

Світлана ПРОКОПЧУК.
Фото автора