Олександр Гребенюк: “Якщо не беруть в армію, маю допомагати як волонтер”

– Пане Олександре, розкажіть, з чого розпочалася ваша волонтерська діяльність.
– Розпочалася вона з одного хлопчини, який пішов воювати. Ми вирішили з товаришем йому допомогти. А коли в нас на той момент пішло більше 19000 гривень, це лише допомога одному бійцеві, ми зрозуміли, що це трохи важко робити для двох людей. І розпочали пошук організацій, які займалися допомогою військовим, щоб до них долучитися. Так я потрапив у Громадську Організацію “Допомога Армії Рівне”. Чотири роки ми допомагали, а потім сталося так, що був необхідний транспорт, якого критично не вистачало, і це стало основним напрямком моєї волонтерської діяльності.



– У якому році ви стали волонтером?
– Це розпочалося з перших днів війни. Навіть раніше, у мене племінник служив у морських піхотинцях, а саме в Перевальному, Крим. Коли розпочалися проблеми з Кримом, ми проводили деякі роботи для наших військових. Після початку військових дій на сході, я сам неодноразово ходив до військкомату, але за станом здоров'я мене звідти виганяли. Тоді для себе я прийняв рішення: якщо не беруть в армію, маю допомагати як волонтер. Адже все одно щось потрібно було робити.



– В чому полягає ваша волонтерська діяльність?
– На початках роботи ми завозили дуже багато автомобілів, була така схема – реєстрація в СБУ. Проте їх ніде не відмічали, фактично цих автомобілів взагалі не існувало. У цій схемі був великий недолік, СБУ ці авто не контролювало, тому багато транспортних засобів стали використовувати не за призначенням. Багато військових забирали машини додому та здавали їх на шроти “на розборку”. Тоді ми розпочали думати над тим, як легалізувати привезені автомобілі, я активно розпочав вивчати закон про гуманітарну допомогу. Дуже велику участь в цьому брали волонтери з Києва, це “Юридична сотня”, Валентина Варава. Всі разом розробили схему ввезення автомобілів як гуманітарної допомоги. Тоді вони офіційно розмитнювалися за нульовою ставкою та ставилися на баланс у військових частинах. Особливо хочеться відмітити нашу Рівненську митницю, яка дуже лояльно з нами працювала. Саме це стало причиною того, що значна частина цих автомобілів йшла через нас. За два роки діяльності ми розмитнили більше, ніж сто автомобілів.

– Які автомобілі для захисників ви розмитнювали?
– Це були різнопланові автомобілі, в основному були джипи. Хоча я вважаю, що для армії це не зовсім підходяща машина, але всі ми люди, яким хочеться комфорту. Багато було медичного транспорту, були позашляховики з подовженою базою, які ми переобладнували під “швидку допомогу”, звісно, “Течик” – машина цієї війни. Цьому автомобілю потрібно поставити пам'ятник, все-таки це найбільш витривалий та надійний автомобіль. До речі, “Течик”, що підірвався на фугасі, і зараз стоїть в нашому краєзнавчому музеї, це автомобіль, який ми розмитнювали.

– Яким чином знаходите ці авто в Європі?
– Нам допомагають емігранти з України, наприклад, Іван Шараніч, який проживає в Данії, Андрій Білоган з Німеччини, є ще ряд волонтерів. Вони підшуковували автомобілі, хлопці з Волині (“Луцький автомайдан”), або Львова (“Львівська самооборона”) переганяли їх до Рівного, і тут ми їх розмитнювали. Зараз “Львівська самооборона” також розмитнює дуже багато автомобілів, Волинь трохи призупинила роботу в цьому напрямку. Вже самі військові кажуть: “Хлопці ви йдіть працюйте, платіть податки, а ми вже за ваші гроші розберемося, що нам робити”.



– Я так розумію, зараз українська армія в набагато кращому стані, ніж була у перші роки війни?
– Так. Транспорту вже достатньо, та в принципі всього багато. Те, що потрібно армії на сьогоднішній день, ми вже забезпечити не можемо, це дуже дорогі прилади. Їх придбати можуть собі дозволити такі волонтери, як Сергій Притула. Він кинув клич і за тиждень зібрав мільйон. А всі інші волонтери, яких я знаю, зараз в боргах. Наприклад, Вікторія Шинкаренко, вона ще не віддала 700 євро за дві попередні машини, зараз купує наступну. А ці кошти потрібно десь знайти. Тому таких можливостей для допомоги, які були в перші роки, вже немає, та вони вже і не потрібні. Харчування вже налагоджене, якщо вам хтось колись скаже, що військовим нічого їсти, це просто брехня. Військові зараз отримують непогані зарплати, хто не хоче харчуватися із загальної кухні, може прийти, взяти продукти та готувати собі окремо, також немає проблем з формою. В принципі держава змінюється, армія змінюється. Це відбувається не так швидко, як хотілося. Але однозначно зміни відбуваються.



– Як реагуєте на нові потреби та запити?
– Ми зараз більше перепрофільовуємося на роботу з тими, хто “дембільнувся”. Нещодавно прочитав в інтернеті думку: “Мати, яка відправила сина на війну, ніколи не побачить його таким, як і раніше”. Є багато хлопців в нашому рівненському госпіталі, які залишилися без кінцівок та перебувають у важкій депресії. Нещодавно був хлопчина, його півтора року не могли виписати, він боявся йти додому. Знову згадаю Вікторію Шинкаренко, яка організувала в госпіталі арт-уроки з малювання. Спочатку бійців не можна було на них загнати – “Я – малювати? Ви що!” А зараз чекають їх з нетерпінням, однієї середи пізніше привезли фарби, то була ціла трагедія – все, не приїхали, обманули. (Посміхається). Важливо не те, що вони роблять, а те, що вони відволікаються. Зараз велику роботу проводить спілка АТОшників, Федора Капустинського, вони дійсно великі молодці. Займаються психологічним здоров'ям військових, реабілітацією та різносторонньою допомогою для них. Наразі склалася така ситуація, що тут більше роботи, ніж на фронті.

– Тобто з автомобілями зав'язали?
– Ні, ще не зовсім. Зараз стоїть на митниці “Лавета”, яка вже розмитнена. Вона буде призначена для житомирського рембату, який, на жаль, змушений ремонтувати нещодавно отримані “Богдани”. З вісімдесяти отриманих автомобілів декілька десятків вже не на ходу і не гарантійні випадки. Це так коротко про ситуації, які трапляються з державними закупівлями.



– Це завод “Богдани” передавав?
– Завод “Богдан” передав на потреби армії машини швидкої допомоги, на які без сліз не поглянеш, та за космічною ціною. Ми за 5-6 тисяч євро купували “швидкі” на базі “Т4”- “Т5”, які повністю обладнані сучасними ношами, в основному всі вони були операбельні, тобто переміщалися на центр “швидкої” для екстреного операційного втручання або реанімаційних дій. Ці “швидкі” обладнували дефібриляторами, штучною вентиляцією легень. А ці “Богдани”, ціна космічна, а там лежать брезентові ноші, такі які використовували ще за радянських часів. Краще вже на “таблетках” вивозити, вони хоч прохідні, а ці грузнуть, важкоманеврені та вимагають соляри Євро 5, якої у нас в армії немає.
– Ви співпрацюєте з Громадською організацією “ДАР”?
– Так, ми всі ніби “ДАР”. Але кожен зайняв свою нішу та працює в цьому напрямку. Між собою комунікуємо, але по суті працюємо автономно.

– Яким чином збирали кошти? Наприклад, на розмитнення автомобілів.
– Більшість машин купували волонтери з різних організацій, переганяли через нас, тому що ми мали дуже лояльне ставлення. Кошти забирали та переганяли вони самі, розмитнення нульове. Були автомобілі, в яких у техпаспорті не стояв об'єм двигуна, потрібно було робити експертизу, наша експертна служба “Сантадор” робила нам її на вантажні автомобілі, за ціною легкових, це вдвічі менша ціна. Частково платив своїми коштами, іноді мені кошти повертали. Особисто коштів не збирав, просто на це не було часу. Машини приїжджали в неробочому стані, митниця, сервіси, в голові така каша, що тут не до зборів...



– Ваш внесок в допомогу – це ваш час, робота та власні кошти?
– Можна сказати, так.

– Ким є Олександр у звичайному житті?
– Підприємець, громадський активіст. Я зараз є представником громадської мережі “Свої”, це грантовий проект на кошти чеського та нідерланського посольства, його завдання – підняти громадську активність на місцях. Я не хочу, щоб мої діти жили в такій державі, яка була у нас до революції, але і не в тій, що є зараз. Насправді мало що змінилося, ще багато над чим потрібно працювати.

– Ким ви себе бачите в новій Україні, чи роздумували з приводу політичної діяльності?
– Я ніколи не хотів мати відношення до влади. Я більше себе бачу в ролі продюсера (Сміється). Тобто виростити молоді кадри, які далі підуть, однак у разі крайньої необхідності такий сценарій розвитку подій не відкидаю. Але, чесно, цього дуже не хочу.



– Можливо, щось бажаєте додати від себе?
– Мене дуже засмучує байдужість наших містян. Люди мають розуміти, що в першу чергу вони мають покращувати своє життя, хоч маленькими кроками. Прибравши у під'їзді, адже не мер з депутатами там смітять. Прибрати під'їзд, двір – це вже великий приклад для наслідування. За ними приберуть сусідній, так і цілий мікрорайон заживе краще. Мені дуже подобається лозунг “Місто комфортне для дітей”, адже якщо місто стане комфортним для дітей, воно однозначно буде комфортним для нас. Дуже хочу щоб люди розуміли: все, що відбувається в нашій країні, це наша відповідальність, адже цю владу ми обирали. Не зробила влада, маємо зробити ми! Як мінімум, прийти на вибори і змінити владу.


Конкурс журналістських матеріалів "Поспішай творити добро" ініційований "Благодійним фондом Олександра Шевченка" та "Українським журналістським фондом"