Волонтерка, яка пішла у добровольці зі своєю “швидкою” [+ІНТЕРВ'Ю]

– Пані Вікторіє, розкажіть про себе – хто така Вікторія Шинкаренко?
Перш за все – людина. До війни я була приватним підприємцем, я і зараз ним є, займаюся міжнародними вантажними перевезеннями. Раніше я не розуміла значення слова “волонтер”, для мене це були люди, які на футболі та інших масових заходах показують, де сектор. (Посміхається.) Правду кажучи, саме слово мені не подобалося, зараз вже звикла.

Ці події змінили ваше життя?
Якби мені років п'ять тому сказали, що я займатимуся волонтерством, а ще краще – піду в армію за контрактом, я розсміялася би в очі, то сказала б, що людина несповна розуму. Але війна мене змінила, повернула моє життя на 360 градусів.



З чого волонтерська діяльність розпочалася у вас?
До мого чоловіка звернулися люди, які попросили закупити “розгрузки” під снайперську гвинтівку Драгунова, в чоловіка свій окремий бізнес. От одного дня до нас додому прийшли люди у військовій формі, тоді проходила перша хвиля мобілізації, це були розвідники групи снайперів. Я запитала, які вони ще мають потреби, чоловік допоміг, я також мала щось зробити від себе. (Сміється.) На той час для них потрібно було все. Ввечері я зайшла в інтернет та почала шукати інформацію про форму, обладнання та тактичні речі, які відповідають стандартам НАТО та використовуються американськими снайперами. Для мене виявилось багато нових слів та термінів. (Посміхається.) В мене є знайомі, які живуть в Америці та Європі, ось ми з ними зробили чат, в якому спільно шукали та купували тактичні речі, форму, “берци”, окуляри, медичні аптечки та багато іншого. Ми, так би мовити, взяли шефство над цією групою, неодноразово їздили до них на полігон, у підсумку обладнали всім необхідним, і в загальному це вилилося не в одну тисячу доларів.

Як розпочалася історія “ДАР”?
На той час формувався Перший територіальний батальйон “Горинь”, у них також було чимало потреб, з якими вони зверталися до мене, так почала допомагати й іншим. Але рано чи пізно свої ресурси закінчуються. Нам потрібні були біноклі, про що я написала у Фейсбук, першим поширив цей допис Юрій Дюг (ваш колега, журналіст), він власне мене у це все і втягнув. (Посміхається). Він зателефонував та сказав, що до нього в редакцію принесли два біноклі.



Як це розуміти – “втягнув”?
Мій номер телефону тоді просто вірусно поширювався, в мене був просто був шквал дзвінків. Саме в цей час до мене зателефонували військові з нашого оперативного командування, які вийшли в сектор. У них була серйозна проблема з водою, не працювали очисні споруди. Я звернулася до підприємців, а також почали вже телефонувати та писати люди, які мали бажання допомагати. Ми назбирали три тонни води, звісно, виникло риторичне запитання, куди її дівати, я звернулася до Ігоря Мічуди, який порадив її привезти на Князя Володимира, 108, там знаходиться ППФ “Мека”. Знову зателефонував Юрій Дюг, сказав, що отримує багато звернень від людей, які хочуть допомагати, але не знають, куди їм приносити допомогу, я розпочала всіх направляти на Князя Володимира.

Там у вас була штаб-квартира?
Мабуть, не штаб-квартира, гірше. (Сміється.) Сходи до третього поверху були заставлені трилітровими банками з салом. Була вузенька доріжка, щоб люди могли проходити, вони ж там працювали. Потім нам виділили окреме приміщення на продуктовий склад, а згодом кімнату на медикаменти. Далі зайняли склад на понад 1000 квадратних метрів, в якому варили акумулятивні решітки на БТР, квасили капусту, робили зігрівайки, автоклавами варили тушонку з кашами та багато іншого. Зараз все важко і згадати, але чого ми лише не робили...



Як так склалося, що ви об'єднали навколо себе стільки людей?
До мене зателефонували представники “Автомайдану”, “Жіночої сотні”, сказали, що хочуть мені допомогти. Я пожартувала, що мені допомагати не потрібно, у мене все є. (Посміхається.) Ми домовилися про зустріч, і я була просто вражена, коли до мене приїхало біля двадцяти автомобілів. Ми домовилися, що вони організують точки збору по супермаркетах. Це була активна молодь, я була приємно здивована їхньою позицією. Вони на себе перебрали всю організаційну роботу з супермаркетами. Практично щодня, ми лише з одного великого маркету, наприклад “Фоззі” чи “Велмарт”, вивозили два забитих мікроавтобуси, там було все. З них ми пакували такі мікси, де були мило, зубна паста, чай, цигарки, згущене молоко, тушонка.
Ми одні з перших в Україні розпочали возити допомогу безпосередньо на Схід. Зараз наприклад, такої потреби немає, адже будь-який підрозділ може під'їхати до “Нової пошти” та забрати посилку. Тоді такої можливості не було.
Була проблема навіть не в тому, що не вистачало продуктів у підрозділах, звісно, тепер харчування більш ніж достатньо, стояла проблема в тому, що якщо частина розкидана по зоні розмежування, довести з Пункту постійної дислокації військової частини було практично неможливо, через відсутність транспорту або жахливі дороги. Для нас відправляли посилки з Харкова, Запоріжжя, а ми вже доставляли їх на Схід. Я на той час фактично жила на складі, нерідко засинала в складі на коробках (Сміється.) Забувала поїсти, то один чоловік привозив мені на склад піцу та томатний сік, я і досі не знаю його ім'я.



З формою, напевне, своя окрема історія?
О, так. Пам'ятаєте жахливі картинки з інтернету, де бійці в спортивних штанах та в шльопанцях? Це насправді так було. Зараз до форми, яку видають в ЗСУ, немає жодних зауважень, раніше форма просто фізично не витримувала і двох тижнів полігону.
Іноді зверталися батьки з грошима та просили допомогти придбати форму. Адже в лічені години був розкуплений спецодяг у магазинах мисливства та рибальства.
У мене недаремно підприємницька жилка, страшенно не люблю переплачувати (Сміється.) Так ми знайшли у Ковелі підприємця, який привозив фурами раз на місяць форму та продавав на вагу. Це була смішна ціна, у порівнянні з тим, що продавалося в магазині. Наприклад, DJPM форма коштувала 5,5 євро за кілограм. Я як зараз пам'ятаю, загальна вага форми була 1600 кілограма, тобто форма коштувала менш як 10 євро.

А яка її ціна була в продажу?
Щоб ви розуміли, втричі дорожче вартували одні штани. А ми купували цю форму мішками, тоннами. Тому це була істотна економія. Коли з'явилась потреба у спальниках, ми брали на нетканці синтепон, чотирьохсотий, він трохи щільніший, закупили в рулонах тканину та домовилися з пенітенціарною службою про пошиття цих спальників. Шили навіть по індивідуальних замірах, для тих, хто вдався зростом, ще робили з замком знизу, щоб не потрібно було знімати берци. (Сміється.)




У той час ви були просто Вікторією Шинкаренко, а не представником “ДАР”?
Так, “ДАР”, з'явився пізніше, знову таки з легкої руки Юрія Дюга. Він завів на Фейсбук сторінку Допомога Армії Рівне, з часом ми розпочали використовувати абревіатуру ДАР.
Спочатку я не бачила сенсу реєструвати організацію офіційно, адже ми щиро вірили, що це все скоро закінчиться, головне – пережити зиму. Але з часом зрозуміла, що це марні сподівання, та дійшла до офіційної реєстрації.
У той час потрібно було щось робити, а не бігати з паперами. Ми на складі фактично жили, там завжди знаходилося десь близько п'ятдесяти людей, які чимось займалися. Одні йшли, приходили інші. Я виступала більш як координатор, за кожним напрямком був закріплений відповідальний.
Відповідно батьки розпочали підключатися, це могла бути символічна передача, шкарпетки, спідня білизна, солодощі, ми зв'язувалися з бійцем, уточняли, які потреби є у нього та його підрозділу, формували посилку та відправляли. Але посилка від батьків була в пріоритеті, ми чітко відстежували, чи вона дійшла до адресата. За стільки часу в нас не втратилася жодна посилка. Одну з таких батьківських передач ми пересилали декілька разів, але врешті-решт вона знайшла свого адресата.



Знаю, що ви особисто їздили на Схід.
Так, розпочала їздити з 2014 року. Ніколи не брала своїх волонтерів, у мене особлива вдача знайти пригоди. Мамі та всім вдома я говорила, що їду в Харків щось передати, відповідно жодних звітів я не виставляла. Допоки хтось не “спалив” мене та не виставив моє фото у Фейсбук. Згодом мене переконали, що це робити потрібно. До моєї сторінки мали доступ декілька людей, вони виставляли фото, писали звіти про поїздки.
У нас була така робоча карта, достатньо було сказати частину або село, і я знала, яка там стоїть рота та бригада. Зверталися батьки та просили допомогти синові, я запитувала, де він знаходиться, вони казали, що він не каже. Я телефонувала до бійця, і через дві три фрази розуміла його місце знаходження.
Я ніколи не їздила завезти печиво та зробити фоточку. Не бачу сенсу в поїздках зараз, по програмі лояльності “Нова пошта” відправляє такі посилки на Схід, де військові безперешкодно їх отримують. Тому пости про мою 1505 поїздку в АТО та даремне витрачання коштів на пальне вважаю абсурдом. Армія як дитина – вона виросла з памперса, одягнена та нагодована. Є проблеми по медицині, транспорту, запчастинах, особливо для волонтерських автомобілів.



– Як у вас відносини з місцевою владою?
– Вони мене не особливо любили, та й досі не люблять. Пам'ятаю, як Петро Порошенко організовував перший з'їзд волонтерів, куди наша влада спорядила мене. Ми тоді піднімали питання, що волонтери – це по суті контрабандисти, автомобілі, оптика та ще багато інших речей. Наприклад, з Волинським СБУ ми працювали наступним чином: я відправляла факсом заяву, що прошу посприяти перетину кордону такого то автомобіля, за таким номером, який буде відправлений в такий то підрозділ, вказувала відповідального за цей транспортний засіб, з координатами. Аналогічне відправляла на митницю, лише вайбером. По суті в СБУ на мене лежить тека, в якій на пару довічних термінів вистачить. (Посміхається.)



– У вас, напевне, особливе ставлення до атовців?
– Є такий жарт: якщо двоє атовців за п'ять хвилин розмови не знайшли спільних знайомих – один з них не був в АТО. Я з ними завжди знаходжу спільну мову, поважаю багатьох командирів та бійців.
Але потрібно розуміти, що в армію пішов зріз суспільства, туди не обирали кращих. “Я був в АТО – це не означає інтелігенція, що ця людина чимось краща чи має свої особливі заслуги. Людський фактор завжди має місце, особливо в такій кількості людей. Багато хлопців приховували від рідних своє реальне місцеперебування, говорили, що вони на полігоні, хоча насправді були в найбільш гарячих точках. Хоча були й такі, які маніпулювали своїми близькими, телефонували, прощалися, таких людей я особисто не поважаю.



– Що вам з волонтерства запам'яталося найбільше?
– На тему війни я можу розповідати тижнями. Є багато речей, які я не змогла б розповісти раніше, вже зараз можна. Нам доводилося навіть вести перемовини з сепаратистами. Наші хлопці потрапили в полон, серед них були важкопоранені, так от, ми домовилися про передачу лікарських препаратів, які врятували життя наших бійців. Нещодавно зустріла хлопця, він якраз був у тому полоні, і він розповів що якби наші лікарі не знайшли десь ліки у полоні, він залишився би без ноги. Я йому нічого не сказала, але точно знала, що це ліки, які були передані нами. Ми ризикували коштами людей, але на кону стояло людське життя.
Ще цікава історія з подарунками. В мене якраз наближався день народження, знайомі запитували: Віка, що тобі подарувати? Я жартувала: “Подаруйте мені течика або таблетку без номерів, і я буду щаслива”. От і отримала подарунки – два “течики” й “таблетку” (автомобіль УАЗ - авт.).



Також кумедний випадок з акумулятивною решіткою. Ми кинули клич у соцмережах, що потрібна людина, яка її зварить. Прийшов чоловік та сказав, що може це зробити, але потрібні креслення, на що я відповіла, що з кресленнями я і сама зварю. Креслення ми взяли на одному з українських заводів, він приходив ввечері після роботи та зварював. Ось одного вечора хтось з волонтерів сказав: це відомий рівненський стоматолог Олег Бойко. Я тоді ще пожартувала, чого ця решітка так ідеально зварена... Долучалося багато людей, які мали різні посади, статуси та статки. Але на той час було не до знайомств та шани, всі були зайняті ділом.



– Що спонукало вас від волонтерства піти на контракт до армії?
– Дуже просто. (Сміється.) Тоді формувався наш батальйон “Горинь”, у них не було медика, я звернулася до Юрія Поліщука (який в нас був відповідальний за медичний напрямок в ДАР) – Юра, вперед! На що він відповів, що без проблем. Йду на рік, а там ти мене зміниш. Так і склалося.
Відношень у мене був цілий стос, досить мало батальйонів, які не отримували від нас допомогу, вони розуміли, що, маючи мене в підрозділі, будуть забезпеченні всім необхідним.
Я не кажу, що я такий цінний військовий, хоча як “такмед”, завдяки урокам з підготовки нашого підрозділу “Альфа”, з мене непоганий. Також маю чудові уміння координації між лікарями, логістики. Я дороги та села Луганської та Донецької області знаю краще, ніж нашої Рівненської... Тож я тихенько пішла у військкомат, навіть не сказала про це, нікому з рідних.



– Це було свідоме рішення чи більш емоційне?
– Воно не може бути емоційним. Коли ти приходиш до військкомату, тобі вручають величезний список необхідних довідок. Допоки збереш їх, то всі емоції вщухнуть.

– Це мабуть як на субсидію (сміюся)?
– Не знаю, як на субсидію, але думаю, щось схоже. Мені зателефонували у п'ятницю о 19.00 ввечері: “Ваша справа сформована”. Я протягом трьох днів мала прибути у військову частину, тобто в понеділок. Маючи вищу освіту, могла спокійно, пройшовши курси, йти на офіцерську посаду, але в мене було своє бачення служби, і воно не в'язалося з перекладанням паперів в якомусь кабінеті. Я йшла служити водієм-санітаром, зі своїм реанімобілем – як справжній солдат зі своїм транспортом.
– Ви практично підтвердили байки російського телебачення, що на Західній Україні ходять в армію зі своїми танками (сміюся)!
– Так. Але нормальної служби насправді у мене не вийшло. За три місяці мене перемістили в шість частин, це були справжні кола пекла. Я не хочу розгортати цю тему, щоб ніхто не говорив, що наговорюю на армію. Наша армія найкраща, у нас є багато достойних солдатів та офіцерів.



– Чим зараз займається Вікторія Шинкаренко та, власне, “ДАР”?
– Зараз створене в Україні Міністерство ветеранів, я входжу в цю раду, там з кожної області по одній людині. Очолила його Ірина Фріз, команда в нас хороша, є з ким працювати. Ми наразі пропонуємо проекти, які мають бути прописані на законодавчому рівні.
Вже відійшли від забезпечення, єдине – займаємося автотранспортом. Зараз наша основна діяльність спрямована на адаптацію ветеранів. Наприклад, заняття з арт-терапії у Клеванському шпиталі. Такого ще немає ніде в Україні, але вона дає дуже хороші результати.



Малюють важкопоранені бійці, які проходять реабілітацію, також хлопці, які прикуті до візочків. Вони малюють картини, які ми потім продаємо. Вони спочатку були шоковані, що це комусь подобається, що вони спроможні заробляти цим гроші. Ми не примушуємо їх продавати, вони самі вирішують – яку малюють комусь на подарунок, яку для себе, а що виставляють на продаж.
Таку діяльність рахую пріоритетною. Ми вже допомогли армії стати сильною, зараз час допомогти відновитися хлопцям, які нас обороняли.

Розмовляла Анна МАЛАШКЕВИЧ.
Конкурс журналістських матеріалів «Дій активно! Живи позитивно!» ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.