Тато Богдана теж музикант і теж грає на барабанах. Вперше цей музичний інструмент своєму синові він дав у руки ще в початковій школі. Але Богдана він не зацікавив. Просто погрався і закинув. Коли ж йому виповнилось 10 і мама відвела хлопця до музичної школи, на першому ж занятті на барабанній установці хлопець зрозумів, що це справа усього його життя.



- Мама дуже хотіла щоб я грав на гітарі. Коли вела мене до музичної школи так і сказала «я запишу тебе в клас по гітарі». Коли прийшли до викладача і він запитав, на чому я хочу грати я сказав «на барабанах». Мамі довелось підкоритись.

Після музичної школи його шлях попрямував до музичного коледжу. Там хлопець грав на дуже незвичному для Україні інструменті, марібмі. Якраз тоді їх закупили у навчальний заклад.



- Проблема в тому, що у наших навчальних закладах не навчають окремо грі на барабанах. Тому я навчався індивідуально. Іноді доводилось вставати о шостій ранку і одразу йти до коледжу. Займався там до 8 чи 9 вечора. Хотів відточити свою майстерність. Пізніше з хлопцями створили свій бенд, грали джаз. Та й до цього часу граємо, мали вже кілька концертів, записували пісні.

Але в певний момент постало питання «Що далі?». Навчальний заклад позаду. Звісно, можна було іти вчитись далі, а можна було почати працювати.

- На той момент, коли я закінчив, підходив час, коли потрібно було йти на строкову службу. Чесно кажучи, це мене не дуже радувало. Я не міг уявити, як я проживу без свого інструменту півтора роки. Як я не зможу грати, коли цього вимагає моя душа. Тоді мій тато запропонував іти на контрактну службу але туди, де я міг би приносити користь і розвиватись. Тоді я подумав, що це, мабуть, теж не моє. Ну що я можу грати в духовому оркестрі? Який у них репертуар?

Тоді слова батька все-таки застрягли в голові у Богдана. Хлопець став думати над варіантами.

- Я знав про оркестр 2 Галицької бригади. У нашому регіоні про нього відомо усім музикантам, та й не тільки. Оркестр часто дає вуличні концерти, їздить по західній Україні. Тут, на заході, люди дуже люблять запальну і народу музику, а музиканти оркестру на ній спеціалісти. Тому і запам’ятовують їх люди. Окрім того, в тому оркестрі вже служили кілька випускників мого коледжу, дещо старші за мене. Я звернувся до військової частини і виявилось, що є вакантне місце, помічника соліста оркестру. Я познайомився з колективом, деяких людей я трішки пам’ятав по училищу. Подивився репертуар, спробував грати. Так, ця музика була інша, але мені сподобалось.



В цьому колективі з джазового музиканта народився військовий. Зараз Богдан разом з іншими військовослужбовцями проходить підготовку молодого поповнення, незабаром присягне на вірність українському народові. Коли має вільну хвилинку, біжить до оркестрантів, аби взяти палички до рук та грати.

- Розумієте, барабани – це моє все. Я хочу грати до кінця свого життя. Усім здається, що в армії інша музика, але тут я з’ясував для себе, що військові музиканти можуть бути різними. Джазовими, рокерами, народними, духовими. Тут настільки теплий і тісний колектив, що я ніде не зустрічав. Кожен один за одного, підказують, тренуються, підтримують. Я відчуваю, що знайшов для себе своє місце у житті.