Місто без виразного обличчя або чому Рівне може перетворитися на Шанхай

- Є така приказка «тата немає вдома – сини роблять, що хочуть». Як Рівне дожило до того, що немає архітектора, немає розуміння як місто жило 10 років без майстра?

- Розумієте, у мене таке враження, що місто Рівне застигло у радянському часі. Якщо навіть провести порівняння з Чернівцями, Івано-Франківськом, Тернополем, Львовом, навіть в якійсь мірі з Луцьком, то всі ці міста мають таку особливість – вони мають пішохідні зони. Ці міста естетично виглядають краще за Рівне. Центр цих міст має мощення бруківкою, а місто Рівне має мощення асфальтом. Ці міста мають пішохідні зони, мають озеленення. У пішохідних зонах мають якісь особливі образи, які характеризують те чи інше місто. Ці міста мають якусь стратегію бачення розвитку на перспективу цих територій. А наше місто Рівне до цього часу немає генерального плану, головного архітектора, історико-опорного плану, хоча, за розпорядження Кабінету міністрів України, місто було визнано, як історичне. І, мабуть, було доцільно завершити той історико-опорний план, який був початий, слід його затвердити, зробити громадське обговорення і рухатися далі. І на основі історико-опорного плану, його корекції побудувати стратегію бачення розвитку нашого міста, тому що воно історичне, тому що історичних пам'яток залишилося не дуже багато. І за цей період частина з них була знищена при мовчазному відношенні громади до цього. Хоча, активісти і обласна організація Національної спілки художників, Національної спілки архітекторів, дизайнерів та інші творчі спілки дуже боляче реагували на ті речі коли нищили один із модерних будинків, який знаходиться на вулиці 16 липня та інші старі будиночки. Зараз перебуває на розгляді суду справа по будинку, який знаходиться на вулиці 16 липня. Боляче дивитися на ті речі, тому що втрачається та історія старенького міста Рівного, яку ми маємо берегти і будувати на ньому нашу стратегію розвитку, берегти ту історію, характер, ті образи, які ще залишилися. Вся справа в тому, що місто в повоєнний час дуже постраждало від руйнацій і майже нічого не залишилося. Але хотілося б маленькі ті частинки залишити та реставрувати, реанімувати їх, відновити і хотілося хоча б побачити пішохідну зону, одну маленький квартальчик з пішохідною зоною, який би став окрасою. Променад, який би характеризував наше місто, щоб воно не відстало від інших міст, які я називав. Розумієте, що наші люди у вільний час, у вихідні могли зібратися сім'ями, могли б прогулятися, особливо молодь могла побувати у своїх якихось «тусовках», кафе, ресторанах, вуличних кафе могли відпочити, поспілкуватися. Те що вже є у Львові чи Івано-Франківську, наприклад. Чим місто може бути цікавим для туриста? Тому що ми знаємо, що туризм це майже 10% бюджету. Це дуже серйозна річ, і ці міста що я називав, вони дуже серйозно над цим працюють. І останнім часом і Рівне ніби до цього долучалось, щось у цьому напрямку робило. Але я вважаю – недостатньо. Чому? Тому що руйнація цих наших історичних пам'яток дуже вдарила по іміджу міста.



Це є проблема усіх міст. Нові забудови, заробітчанство у стилі 90-х років. Захопити ділянку, збудувати без дозволів, а потім її узаконити бо там люди заселилися. Це питання також Львова, Чернівців, Івано-Франківська і Тернополя, хіба ні?

Ну звичайно, але в інших містах воно йшло десь у якихось межах та якихось правилах. Хоча б якихось. А у нас воно йде без правил взагалі. Правдами й неправдами, витягується земельна ділянка і на ній будується багатоповерхівка. І у великій кількості площа забудови не відповідає поверховості цієї багатоповерхівки. Якщо говорити про архітектуру, то у нашому місті будується архітектура і образи тих житлових кварталів - це образи з минулого століття. Ці образи, які не є 21 століттям, це образи, які взагалі не мають образів, це просто будиночки-паралелепіпеди в яких вставлені вікна, двері. Кольори невдалі, які руйнують сам образ того будинку. Якщо навіть подивитися на той будинок, що стоїть за театром, подивитися який образ він випромінює… Розумієте, ці темні кольори з білим в такому разючому контрасті, вони викликають більше негативні емоції ніж позитивні. Є така наука як психологія сприйняття мистецтва, і я думаю, що ті люди, які працюють над цими речами вони мають врахувати те, що несе архітектура: позитивне чи негативне. Хотілося б, щоб образи, які є в архітектурі несли позитив. І це дуже важливо. Хотілося б, щоб місто мало архітектуру 21 століття з красивими образами, з красивими районами, які були грамотно спроектовані з озелененням та з дотриманням усіх норм, які необхідні для цих районів. Тому, що зараз дуже часто ці норми порушені. І у теперішній час в архітектурі є багато проблем.

Але говорячи про архітектуру, ми говоримо навіть не про прикладні речі, як мистецтво. Архітектура – відображає мислення, які будівлі — такі й думки, хіба ні?

Архітектура – це стратегія і рівень розвитку держави. По обліку архітектури судять про рівень розвитку держави. На якому рівні розвивається архітектура — на тому рівні формується образ держави.

Колись казали, що по стрісі та по паркану можна оцінити, що за господар тут живе.

Звичайно. І це правильно. Є приказка й навпаки — кажуть: в тебе на голові, як в дурного на хаті.



Тобто якщо бідне мислення, то людина розуміє… Хоча тут мабуть є ще питання сільського та міського мислення, бо місто - це середовище, де люди вчаться жити разом, а село – це місце, де люди живуть кожен окремо, але громадою. Це два різні світи. Що Ви можете сказати, як Рівне виглядає зараз?

Рівне зараз виглядає так, ніби в селі якісь дядьки випадково зібралися і будують церкву, без фахівця, без спеціаліста, без знань, розуміння. Наміри добрі, але це зараз є таке відношення, це такий собі «дядькострой». Зібралися, що схотіли те й зробили, бо мають кошти. І от вони «тулять» що попало…. В центрі міста є будинки, де є червона лінія, де по всьому законодавству туди виходити не можна, вони беруть до цього будинку дотулюють ще прибудову, до прибудови ще прибудову… І що далі? На вулиці 16 липня є будинок, який був гуртожитком нашої гімназії, він має фронтон, колони, має певну історію. Я щодня проходжу і дивлюся на цей будинок, на його фасаді є ще 4 фронтони. Сходи з фронтонами, але вже є один центральний — і ще чотири додали. Ви розумієте наскільки змінився образ цього будинку? Я не знаю як можна було створити ці фронтони, дати добро на реалізацію таких речей?…. Я не знаю чи це створив архітектор?. Це, мабуть, дуже дивна річ. Це, мабуть, показувати треба - як треба не любити своє місто. Це, мабуть, треба показувати всім як зразок – як потрібно руйнувати архітектуру. І таких прикладів є дуже багато у нашому місті, на жаль.

Тобто ми можемо визначити, що у таких причин є магістралі - «жлобство», незнання і несмак, так?

В якійсь мірі це присутнє. Розумієте, місто – це єдиний організм. Правда? І у цьому організмі діють і впливають на життєдіяльність міста, по-перше, це – транспортні магістралі. Як вони діють? Вони були покращені за цей період? Я думаю, що ні. Вони залишилися на тому рівні, як були. Значить питання не вирішені. Кількість автомобілістів зросла, значно зросла. А ці наші вулички стали надзвичайно насичені транспортом і перша проблема, яка стоїть – це парковки і стоянки. В нас вирішення питання парковок і стоянок є? Ні, немає. До цього часу в нас немає жодної парковки і жодної стоянки. Все хаотично: стоять автомобілі на пішохідних проходах. Вони практично заселили центральну частину, і це питання не впорядковане. Наступне питання – це переходи, підземні та наземні. В центральній частині є потреба в цих переходах, потрібні пішохідні зони. В нас немає нормальних велодоріжок.

То що таке пішохідна зона? Це є і велодоріжки, озеленення і розвиток променадів, де буде розвиватися малий і середній бізнес, це вся інфраструктура, це і освітлення і малі форми – це все те, що потрібно робити у нашому місті. І звичайно, ми знову виходимо на естетику прийняття того, що у нас є на сьогоднішній день. Подивіться, що перші поверхи викупляються приватними підприємцями і кожен на свій розсуд робить магазини, різнокольорову рекламу і це місто наше просто хаотично захаращено цією рекламою, вивісками. Велика реклама усюди, яка по всіх нормах не має бути в центральній частині. Якщо ми візьмемо, для прикладу Європу, наші великі міста, ви не побачите великої щитової реклами в історичній частині, в центральній частині. Її немає, вона винесена за межі – і це вірно, адже вона псує загальний вигляд. Ми не кажемо, що місто має бути без реклами, але мають бути закони і правила для всіх однакові. Кожна реклама має своє місце, розмір, колір, структуру і образ, яка не буде порушувати загальний ансамбль. Тому що естетичний продукт не тільки в рекламі, а й в архітектурі, і озелененні і у функціонуванні міста, естетичний продукт – це такий самий продукт як і продукт харчування. Це те що ми даємо, що ми показуємо громаді, нашим дітям, учням, молоді. Які ми даємо естетичні зразки? Ми живемо у цьому середовищі. Мені дуже було боляче дивитися, коли ти приїжджаєш, наприклад у Париж і дивишся на естетику того міста. Розумієте, наскільки це красиво? Ти попадаєш у місто, де покоління людей які жили до нас створили цю естетику, форми, створили це міське середовище і передали це середовище у спадок. Інші покоління 500, 200 років будуть користуватися цією естетикою і дякувати своїм попередникам. Що ми передамо нашим поколінням, з тим відношенням до міста та середовища? Ми передамо хаос. І це дуже серйозна проблема і нам необхідно навчатися, запрошувати фахівців, які будуть вести ці напрямки, які будуть підказувати, консультувати, розробляти оці речі, щоб наше місто стало кращим. Щоб воно перейшло з хаотичного в системне, і стало історичним, показало ті родзинки, які в нас є в історії, архітектурі, що залишилися та відновило їх. Мабуть, показовим є те, що місто Львів має свій мистецький бренд «Іван Георгій Пінзель», який відкрив наш земляк Борис Григорович Возницький, котрий народився біля міста Дубно, завершив гімназію у місті Дубно. Унікальна людина. І у нас ці родзинки є тут на Рівненщині. В нас є феномен Томаша Оскара Сосновського, Волинська ікона, які могли би стати мистецькими брендами нашого міста. Я думаю, що через культуру, історію із залученням молоді та студентства, з роботою із громадськістю та громадськими радами обов’язково, можна покращити бачення і стратегію нашого міста. На мою думку, ці роки були просто втрачені, і зараз необхідно починати. Хотілося б щоб до влади прийшов такий керманич міста, який здатен прийняти і подолати ці виклики. З цим всім необхідно працювати, повинна прийти людина спроможна зробити велику роботу.



Але є такі ризики, що можуть прийти такі люди, які не збираються продовжувати історію, які якраз представляють оту групу, коли треба заробляти, треба ліпити квадратики і продавати їх по нормальній ціні, хіба ні?

Я вважаю, що громадськість, творчі спілки, інтелігенція має обєднатися і ставити свої вимоги. Мовчати не потрібно, а ставити свої вимоги до влади, до громадських організацій, до тих спеціалістів, фахівців, які ведуть ці напрямки – необхідно ставити ці вимоги. Якщо цього не робити – ми скотимося до того, що не будемо нікому цікаві, залишимося бідні, невиразні та убогі та обочині історії.

От ми говорили про традицію – як пізнаються міста, які мають обличчя, якщо покоління передають своїм дітям і передача спадку відбувається? Але в нас є проблема і це стосується не тільки Рівного, а й усієї України в нас є перервана традиція, перервана радянським часом, де наші уже прадіди не могли чогось передати, бо були вивезені до Сибіру, розстріляні чи загинули у війнах і т.д. Прийшла радянська влада, і «совєти» мали своє уявлення про естетику та про все інше. От зараз Ви бачите продовження радянської естетики? Чи зараз просто настав час несмаку? Як відновити ту традицію, яку ми не отримали прямо у руки, діди нам все таки щось залишили, але ми в свої руки безпосередньо цього не отримали, який рецепт?

Я вважаю, що той штамп радянський, він залишився, і залишився він у багатьох керівників, і вони по тому принципу далі будують принцип «єдиноначалія»: я сказав і повинні всі виконувати. Оце бачення радянське і за тим принципом, в якійсь мірі, наше місто і далі формується. Все таки, необхідно залучати до формування міста найбільш талановитих до керування. На ключові посади у місті ставити, чи пропонувати людей відомих, знаних у цій галузі, яким довіряє і знає громада їх і разом з тим долучати молодь. Обов'язково молодь, тому що молодь має приймати участь у цих процесах. Якщо були б конкурси для покращення якихось об’єктів, я обов’язково долучав би молодь, давав би їм можливість реалізовувати. Можливо, на перших порах ці об’єкти, ці проекти були б слабші від робіт вже маститих професіоналів, вони своєю участю кожен раз би зростали і з часом була б заміна. Тому що в нас побудовано суспільство так, що ми не готуємо заміну. Є провал поколінь. Я бачу це у фахівцях, бачу це, викладаючи у нашому університеті, бачу, що ми підемо, хто замінить нас? А заміни немає. Над цим університет не працює.

От чи є молодь яка здатна?

Молодь є. Вона є, і цю молодь здібну треба підтримувати, треба давати їм розвиток, треба їх залучати до цих проектів. І архітекторів, і художників, і дизайнерів, і в інших галузях, інженерів, конструкторів, менеджерів, економістів – усіх треба залучати для реалізації тих перспективних проектів, які може планувати місто і область.

От скажіть, нам треба побачити цю “лійку” відсіву. Є, наприклад, 100 молодих початківців, які вчаться, скільки відсотків з них дійсно стануть архітекторами, підуть у професію, а скільки з них стануть майстрами? Є якась статистика? Це можна якось показати?

Цей принцип є у різних галузях, тому що є проблеми в освіті у нас, особливо зараз. Я вважаю, що ці проблеми великі, і їх треба з часом виправляти. Але, наприклад, із 100 фахівців, хорошими фахівцями стає 10, а з тих 10 найкращими стає двоє – троє. А та частина, ті 80- 90% хто вони? Вони частина середнячків, а є просто інша частина, які просто мають дипломи і все. Працюють в іншій галузі, просто зберігають ці дипломи. Це просто «зберігачі дипломів». І чомусь оці «зберігачі» дипломів потрапляють на посади, вони керують, а ті що середнячки, чи ті що ще кращі, ті що найкращі не потрапляють нікуди.



І куди діваються найкращі? Вони залишаються у Рівному?

Ті найкращі або залишаються і роблять тихенько свою справу, або виїжджають. Бо вони найкращі. А це погано що вони їдуть геть, треба оцих найкращих залучати і давати їм можливість реалізовуватися.

А загалом, на вашу думку, наскільки громадськість впливає чи формулює свої вимоги? Чи є якійсь суспільний запит? Я запитую, тому що було декілька каденцій, обирали одну і ту ж людину і напевно є якесь усталене бачення, бо влада це частина суспільства. Якщо суспільство висловлює такі результати, то суспільство або не дозріло, або хворе, або ще є якась причина, чому так відбувається і чому нема тих змін позитивних. Нагадаю: 30 років з дати відновлення незалежності фактично у нас за плечима, що не так?

Я вважаю, що є провали у законодавстві. Тому що та людина, яка обирається, це громада його наймає на виконання певних обов’язків. І громада хоче бачити результат. Якщо людину вибрали на одну каденцію – 5 років, і вона не дає результату, вона не робить зміни на краще – то може її відкликати через рік-два, якщо вона не дає результату? Але в законодавстві це не передбачено ясно. І на нього громада впливу кардинального зробити не може.

Закінчується каденція і знову обирають?

Так, знову обирають. Це значить: або суспільство байдуже, або громада не бачить як вплинути на цей процес, або немає лідерів. Чомусь, зараз бачите, є 16 претендентів на мера міста, керманича міста. 16 претендентів для важкої роботи – це дуже багато, за історію Рівного в нас такого ще не було. Було 2-3, ну 4, але 16 це вже дуже багато.

Це добре з однієї сторони, є конкуренція і є з чого вибирати, хіба ні?

Так, тому що конкуренція – це рушійна сила прогресу.

Добре. Скажіть, а можна сказати, що причиною може бути таке, що місто Рівне – це є місто приїжджих, що мало або відносно мало людей, які в трьох поколіннях є рівнянами – для яких місто Рівне є рідним і які цінність цього середовища бережуть? Тому що для приїжджої людини найпершим є важливо ствердитися на новому місці, заробити кошти, кимось стати і т.д. І деколи баланс інтересів міста чи громади може бути другим чи третім, в порівнянні з особистим інтересом ствердитися тут, на новому місці.

Я вважаю що кожна людина хоче самоствердитися на своєму місці робочому, чи в своїй професії. Якщо вона вибрала цю професію і в неї здорові амбіції, вона хоче себе проявити. Але якщо взяти Рівне, то я вважаю, що велике недопрацювання є в тому що наше місто не має Художнього музею. Це єдине велике місто в Україні яке його немає. Ми маємо знати своїх знаменитостей. Наприклад, ми номінували Надію Косміаді – художницю, дочку відомого рівненського художника Георгія Косміаді, на високе звання «Почесного громадянина міста Рівне». Надія Георгіївна Косміаді привезла із Швейцарії колекцію робіт батька у Рівне, вона купила помешкання, створила галерею Косміаді та у своєму заповіті написала, що вся колекція і її помешкання після її смерті вона дарує громаді Рівного. У довоєнні роки вона жила тут зі своїм батьком, у Рівному, її батько був архітектором і першим директором художньої гімназії, і виставки дітей показувалися у багатьох країнах світу. Це унікальна жінка, яка майже всі роботи свого батька – величезну колекцію на велику кількість у доларовому еквіваленті – привезла і передала громаді. Надзвичайно мужній і гарний вчинок як громадянина України — жінки, яка народилася, жила до війни і потім у старості, в похилому віці повернулася сюди до свого рідного міста. Багато рівнян знають про це? Ви уявіть: є музей краєзнавчий, поряд ательє Косміаді і поруч був би Художній музей. А Художній музей – це постійна експозиція, як я його бачу: це велика зала Томаша Оскара Сосновського, це велика зала постійної експозиції Волинської ікони, це велика зала народної волинської скульптури, нашої Рівненської, це графіка Орди, це український портрет, це постійна експозиція найкращих класичних творів живопису та скульптури українських художників. Національна спілка художників передає при створенні художнього музею більше 200 робіт, зібраних в запасниках Національної спілки художників. Уявляєте?! Плюс колекція рівненських художників. Це і Валентин Колосов, Костянтин Літвінський, Микола Годун, це Михайло Йориш і т.д. Це величезна колекція картин, в тому числі й тих що є в запасниках нашого краєзнавчого музею. Уявіть собі, жили ці художники, творили своє життя. І художники були не прості пересічні люди, це були відомі українські художники і жили вони на Рівненщині. А після їх смерті кому передати їх роботи? Їх нема кому і куди передати. Не можуть люди ці колекції тримати у своїх квартирах.
Або ще одна історія: жила і народилася в місті Рівне єврейська письменниця Гінчанка. Вона народилася біля театру, і надзвичайно трагічна доля її була. І, мабуть, і треба було б десь зробити їй меморіальну дошку, можливо пам’ятник, можливо пошанувати в якихось інших речах. Ця літераторка об’єднує культури – українську, польську і юдейську. Це частина тієї культури яка була в Рівному колись. Рівняни і гості міста мають про це знати. Знати про цю культуру і її відображення візуальне, можливо у муралах, у пам’ятнику, меморіальній дошці. Над цим треба теж працювати. Будуть нас поважати ці народи за нашу память? Звичайно!

Принаймні широка публіка має бачити ці картини, вірно?

Широка публіка має право бачити ці роботи. Так виховується смак. І ця проблема, вона існує гостро на Рівненщині. І ми вже багато куди зверталися, аж поки Олексій Муляренко погодився взятися й вирішити цю проблему. Тому, ми з ним, тому ми його підтримуємо, тому що він нам пообіцяв, що він буде цю проблему вирішувати. І не тільки питання музею, а взагалі — співпраці із працівниками культурної сфери, із містом загалом, потрібне залучення митців, дизайнерів, архітекторів, краєзнавців. Всіх треба запросити для роботи над тим, щоб наше місто ставало кращим, щоб воно розвивалося. Потрібно, щоб його естетичний, мистецький і архітектурний лик змінився.

Є така специфічна сторінка у цьому всьому, крім сакрального мистецтва і крім споруд сакральних, чи є якесь впорядкування, принаймні інформаційне, цвинтарів? Хто похований на цвинтарях? Хто ці люди, які жили перед нами? Є може якийсь мартирологічний матеріал, може є якісь знаменитості, які лежать поховані, а ми про це нічого не знаємо?

Цього немає. Ви візьміть кладовище на Грабнику. Я знаю, що над цією проблемою більше працює польське товариство.

Але їм цікаві, мабуть, виключно поляки?

Так! З нашої сторони нічого в цьому напрямку не робиться. Я вважаю, що це велика помилка. Ви ж розумієте, що Львів має Личаків. І це їдуть туди туристи зі всього світу, щоб побачити ці речі, побачити культуру цього кладовища і побачити ту історію. Всі видатні художники, митці, науковці, вони поховані на Личаківському кладовищі у Львові. А у нас ця культура відсутня, і у нас навіть немає реставрації тих могил, памяток, тієї історії які у нас ще є сьогодні. Бо будемо казати так, а це прикладна частина того всього: якщо люди мають смак, то вони мають смак у всьому, в тому числі й в оформленні могил своїх предків. Якщо подивитися старі цвинтарі, там і скульптура, і рішення просторові, ландшафтні зрештою. Хочу сказати, ви дуже серйозну тему зачепили. Я думаю, що над цим треба працювати, але ще є проблема, що у нас в Рівному неестетичні меморіальні дошки. Ми бачимо, що ці меморіальні дошки на цих будинках, вони продовження кладовища. Вони на цих чорних плитах вибиті комп’ютерними граверами. І розумієте, вони нагадують кладовище. Тобто естетичної, художньої сторони вони абсолютної ніякої не переслідують. І у більшості всього, ці дошки памяті, вони стилю «кіч», поганого смаку. Хотілося, щоб на це звернули увагу майбутні очільники міста. Це просто неестетичний продукт. Не так вони вже й коштують ці дошки, таку значну ціну, щоб не можна було їх зробити так аби вони несли якийсь художній образ, мали якусь вартість художню. В інших містах ви не побачите таких дощок. Розумієте, там є в камені виконані, є в бронзі, є у міді, в якихось інших матеріалах, навіть у бетоні є, в білому камені, в штучному камені, але немає вибитих на цвинтарних плитах.

Це напевне можливість і для молодого художника себе проявити?

Звичайно, але і для дизайнера теж. Розумієте, треба формувати той естетичний образ міста. Далі є проблема того ж бурштину. Ну невже не можна вкласти художній замисел в той бурштин, «сонячний камінь», який у нас тут видобувають? Невже важко запросити гарних фахівців, створити гарну з них продукцію? Не продавати сам камінь десь у Китай, а продавати вже готовий виріб. Це і мініатюрна скульптура, це і ювелірне мистецтво, це можливе поєднання зі сріблом, з іншими матеріалами в гармонії. Треба творити якісь речі, створити якесь виробництво, яке буде продавати готову продукцію. Це і мистецтво і гроші!

Це може бути теж обличчям міста, про таке хтось думав?

Це безумовно може бути родзинкою і обличчям нашого міста і нашої області. Ну не продавайте вже за копійки цей матеріал! Він має певну цінність. Так само і деревина. Продають деревину, просто ліс, якісь заготовки, сировину, а не продають готовий виріб. Мабуть треба створювати умови щоб переорієнтовувати ці галузі для того щоб робити готовий виріб, заробляти гроші, платити податки і з них розвивати громаду.

А вуличні скульптури? От ще така тема є. Є проблема взагалі будь якого урбаністичного середовища в тому, що людина знаходиться в «колесі». Рано встав, поснідав чи ні, транспорт, на роботу, цілий день якісь важливі питання, потім додому – і цей цикл повторюється. І по дорозі ти нічого не зустрічаєш. Ти не зустрічає нічого, що може тебе там надихнути, чи створити настрій, чи зняти якийсь негатив. Як вуличні скульптури це питання вирішують? І може є якісь задуми, може поділитеся якимись задумами?

Наше місто за всю свою історію не проводило мистецьких пленерів якраз по скульптурі. Я до попередньої влади звертався для того щоб провести перший міжнародний пленер по скульптурі в дереві. І бюджет був невеликий. І можна було запросити митців з багатьох країн світу. Але цей проект не підтримали, відмовили, тому що він начебто дуже вартісний виявився. Не захотіли його проводити, але разом з тим були проведені ковальські пленери. І ряд робіт цього ковальського мистецтва, весь вибудуваний в одну лінію до краєзнавчого музею. Я не проти ковальського мистецтва, я люблю ковальство, мені дуже воно подобається, але я проти того, щоб його примітивно вибудовувати в одну лінію до краєзнавчого музею. Воно мало бути розосереджене, воно мало жити в парковій зоні, в різних куточках, жити в парковому середовищі. А не як солдатики в одну шеренгу. Інакше кожна робота заперечує іншу, вона з нею бореться, в порівнянні. Це ж не ліхтарі. І мабуть це велике недопрацювання, в цьому, але чомусь так сталося, що наші керманичі міста зосередили себе тільки на ковальському мистецтві, більше нічому. Але ж є скульптура в камені, в дереві, є скульптура в бронзі, є металева скульптура, є декоративна.

Є, зрештою, нові матеріали, що з цим?

Є нові матеріали: синтетичні, штучний камінь і т.д. Є великий спектр і місто у цьому відношенні нічого не має. Ну і, звісно, садово-паркова скульптура недооцінена. Практично, нас у місті не залишилося садово-паркової скульптури. Оці деревяні скульптури, які були в парку, були створені дуже давно. Вони уже старенькі, ще з доби радянського часу. А чогось нового, цікавого, оригінального, де були б ці роботи створені не тільки українськими майстрами, але й майстрами закордонними немає. Я думаю, що це був би такий новий подих. Можливо, ця алея була би біля річки Устя, в тій відпочинковій зоні якраз була б зав’язана, яка б оживила і наповнила якимись новими образами цю територію. Я думаю, що це було б дуже добре. І ясно, що ці паркові скульптури, вони могли б бути і невеликими. Вони могли б передавати, якісь такі сигнали, бути пов’язані в якійсь мірі з нашим українським етносом чи з нашою історією чи з якимись професіями. Це ж надзвичайно цікаво. Скульптура є цікавим рішенням для людей з інвалідністю по зору — дає можливість просторового уявлення певних елементів міста — місто стає доступним для всіх. Є скульптура професіям — трубочистам, водіям, пасічникам, водопровідникам, могла би бути скульптура нотаріусу чи скульптура вчителю фізкультури, чи якоїсь іншої професії цікавої. Такі твори давали б таку безпосередню чуттєвість, якийсь такий оригінальний погляд — і чимось Рівне, наприклад, було б оригінальне і відрізнялося б від інших міст. От що таке важливе є для цього рівня розуміння міста.

Є таке місце, де випускники, чи, можливо, молодята, чи молоді офіцери хотіли би сфотографуватися? Щось таке, як ото на память фотографуються, є якесь таке місце чи його немає?

Я думаю, що зараз це Лебединка. Там є два лебеді, є альтанка. Молодь там фотографується. Люди шукають десь якісь локації по місту. Але я думаю, що над цим образом якраз садово-паркової скульптури треба працювати тому, що Європа та світ розвивається. Париж це найбільше місто, де на квадратний кілометр стоїть найбільше скульптури. Оце цивілізація, а ми поки що відстаємо.

Є ще одне запитання: питання декомунізації. Є багато точок зору, як мінімум дві магістральні: одні кажуть «історію чіпати не можна, нехай буде», другі кажуть що «це є насильство, яке зафіксоване в памятках мистецтва» і треба його декомунізовувати. Рівне декомунізоване? Що ще треба зробити і як ви бачите цю політику?

Таке питання серйозне. Якщо, наприклад, взяти памятники Леніна, то я підтримую ту думку, що їх треба знімати. Чому? Тому що з тих пам’ятників дуже мало було творів мистецтва. Тому що існувала совєтська художня рада, я ще ці ради застав, коли вимоги до створення пам’ятника Леніна були дуже жорсткі: як виконувати самого Леніна, яка вимога була до цього образу до очей, до побудови, до характеру, до пропорцій, співвідношення постаменту і фігури, це були чіткі вимоги. І мало хто міг це робити: тільки столичні перевірені автори, які ці всі вимоги виконували, і тільки їм це доручалося це все робити. Була жорстка система, цензура і це все виконувалося. І з тих пам’ятників сказати що там була якась ідея творчості язик не повертається. Той Ленін за інструкціями мав бути високо, недосяжний, він мав домінувати. Не міг він стояти на низькому постаменті разом з людьми. Оця ідеологія окупаційна їхня працювала.

А з Шевченком по аналогії канонів так не працює зараз?

З Шевченком – ні. В той момент, коли пружину цю затиснули, і коли вже стала незалежною Україна, різко почалось будівництво пам’ятників Тараса Шевченка. Ясно, що створити пам’ятник Шевченка, знайти його образ надзвичайно складно і не просто. Кобзар – різний. Комуністична ідеологія використовувала Шевченка також у своїх цілях. Вони казали, що він революціонер-демократ.

Що і Тараса Шевченка треба декомунізувати?

Совки використовували це в пропаганді. Але образ Шевченка набагато глибший, набагато серйозніший. І, можливо, ця монументальна, ця велика пропаганда, яка була при радянській добі, вона, мабуть, потрошки переосмислюється. І пам’ятники зараз стоять ближче до людей, вони в міському середовищі. Вони не мають тиснути такою великою домінантністю і хотілося б щоб ці речі не були зруйновані. А з радянськими скульптурами які є мистецтвом треба поступити цивілізовано. Так, наприклад, робиться парк якийсь, і ці речі там колекціонуються як історичні взірці, тому що радянське мистецтво, при всьому тому ідеологічному нашаруванні, воно все-таки мало своє лице і мало високу школу.

Тобто маємо бути таке місце, де всі ці пам’ятники зберігалися б?

Звичайно. Навіть зараз у краєзнавчому музеї демонтували дві скульптури. Їх не облікували. При реконструкції стадіону залишилися дві скульптури, дві бронзові роботи 1954 чи 1955 року, підписні. Їх не поставили на облік. Десь забрали, три із них пропали ще раніше. Не знаю при якому керманичі міста вони зникли, але вони були. Це був списометальник, був той спортсмен метальник ядра, а зараз було два футболіста і дві волейболістки. Всі в бронзі. Це зараз вартісні скульптури, тому що у всьому світі вже доба радянського мистецтва соцреалізму завершилася. І вона встала у високій ціні. Уявляєте собі, що ці дві скульптури, вони ніякі не тиражні, вони підписні, вони мають рік видання і виготовлялися тодішнім Ленінградським заводом монументальної скульптури, вони пройшли художньою раду, вони вартісні. Середня ціна цієї скульптури десь 250 тисяч доларів. То як цю роботу можна не поставити на облік? Вона мала десь зберігатися і бути яскравим мистецьким взірцем радянського соцреалізму. Зараз багато мистецтвознавців, колекціонерів полюють за творами мистецтва радянської доби, за живописом, графікою, замальовками. До нас приїжджають багато колекціонерів і просять , що «дайте нам хоча б ескізи, замальовки і т.д.». І таке мистецтво дуже цінується в Китаї. Купляють в цих регіонах колекціонери і потім перепродають у Китай або інші країни. Так що ми повинні ці речі не знищувати, ми повинні їх оберігати, колекціонувати, каталогізувати. І така колекція має бути в Художньому музеї чи у галереї, чи в парку. В якомусь відведеному місці, що показує добу монументального мистецтва радянського часу. І це вірно.

Іншими словами можна сказати так, що фактично тільки мистецтвознавець може визначити чи це є твір мистецтва, чи це просто якась річ, яка може піти «в розхід»?

Так, деякі так звані знавці кажуть, що це не мистецтво, бо «це виконувалося на замовлення». А я хочу сказати, що і Рафаель, і Мікеланджело і сотні й тисячі інших митців створили всі свої роботи на замовлення. І це правильно. Хочеться дожити до того часу, коли наші бізнесмени захочуть мати в себе в закладах, маєтках, офісах високохудожні роботи, зроблені на замовлення.

Якщо зі скульптурами, художніми роботами ще можна якось справитися в декомунізації, що робити із панно, фасадами, мозаїками? Що робити з такими речами? Треба і декомунізувати, але й сам матеріал, сама форма виконання має певні складнощі, що з цим робити?

Я хочу сказати так, що я до цього підійшов би простіше. Повинна бути створена комісія з кращих фахівців. Якщо цей твір є мистецьким, то його треба залишити, не знищувати. А якщо він немає ніякої цінності, а є простим заробітчанським твором, який не має мистецької якості, то його можна демонтувати. І твори, які мають високі мистецькі якості, створені потужними авторами, їх треба залишити.

Тобто треба відрізняти твір мистецтва від надпису «Слава КПСС»?

Я думаю, що тільки так, а не просто взяти і все знищити. Але й треба творити нове. Зараз є сучасна нова міська мода на мурали, на графіті у тому числі, бо у світі деякі графіті мають цінність, мають значення. І там теж відрізняють графіті від хуліганства. Може навіть є якийсь сенс створити парк зі стіною, де графітчики можуть проявити себе. Міський простір треба наситити в нашому місті, наситити сучасними монументальними творами. Це є мозаїки, вітражі, мурали, які відображали б історію, нашу історію Рівного та історію нашого краю. Уявіть собі мурал із князями Острозькими, мурал із засновницею міста Рівного – княжною Несвицькою, чи мурал з Томашем Оскаром Сосновським. Це родзинки, які би оживили простір, оживили б наше місто. Буває, що беруться за мурали з позиції заробітчанства, беруть якісь такі картинки із журналів, «попсові», якісь пташечки. Такі речі теж можуть бути і мають бути. Але я думаю, що ці мурали мають пройти художню раду. Фахівці мають подивитися доцільність, композицію, кольорову гаму і дозволити далі до виконання. Але ж ми маємо контролювати той процес, щоб він був мистецький, щоб він був естетичний. Якщо ми насичуємо міське середовище то воно має бути естетичне і мистецьке.

І власне цю роботу потім треба взяти теж на облік?

Так. Потім роботу взяти на облік. Зявляются такі пам’ятники, що потім не знаєш, що з ними робити, брати їх на облік чи ні. Оберігати, доглядати за ними чи ні. Тому це потрібно робити. У нас у місті мурали тільки появилися. Я думаю, що до цих робіт можна запрошувати і фахівців з інших областей України та інших країн. Коли мурал виконаний якимось відомим автором, відомим з Європи чи іншої країни, то це ж престиж Рівного, правда? Нехай такі речі були би і місто наше міняло би вигляд не тільки цими, негармонійними кольорами, але і якимись образами мистецькими.

Тобто якісь повідомлення могли би бути? Якісь такі глибинні? Крім безумовного одкровення «Галя –дура» має бути щось таке що буде спонукати мислити, або звертатися до сторінок історії, або ставити філософські питання, так?

Думати і відчувати — це ціль мистецтва, це різновид пізнання світу.