"Вогонь запеклих не пече": Історія Захисника України

– Після строкової служби я пробував себе у різних професіях, допоки не зрозумів: моє – це армія, – каже воїн. – Пішов на контракт. Місцем служби обрав 59-ку. Тут знаю свою роботу, розумію, що від мене вимагають і що потрібно робити. Впевнений: тут я на своєму місці.

Усі ротації Олександра Апоріна супроводжує спорт. Всюди, де доводилося захищати Батьківщину від російського окупанта, хлопець з побратимами облаштовував імпровізований спортмайданчик.




– Бруси, турнік – традиційні вправи щоразу, коли випадала вільна від чергувань хвилина, – розповідає Олександр. – Гадаю, що підтримувати фізичну форму потрібно навіть на війні. І класно, коли не тільки ти так думаєш, а й побратими. Не покидаю заняття і повертаючись додому. До цього привчатиму й сина Артема. Йому, щоправда, лише рік, але нехай трішки підросте і будемо займатися у парі.

Хлопець розповідає, що за всі ротації на Донбас він багато що здобув: дружбу, бойовий досвід, нові звички. Але чимало й утратив.
– Я бачив свого сина тільки раз – щойно він родився. І я поїхав на війну. Коли повернувся, Артемко уже потроху починав ходити Увесь цей час мене не було поряд і я неймовірно за ним сумував. Сумую не лише за ним, а й за рідними, – на закінчення розмови говорить Олександр Апорін. – Я родом із Херсонщини. Там – батьки, рідні й друзі. І так само – у більшості моїх побратимів. Але ще жоден з них не подумав переривати контракт. Адже наші сім’ї все розуміють і завжди чекають нас додому. А ми зі свого боку намагаємося їх не розчаровувати.

Про це повідомляє прес-центр ООС.