09.02.2021, 10:03

"З неба скрапує час". Нові пронизливі вірші про зиму, сніг та сенс людського життя

У редакцію "ОГО" знову надійшов лист від нашої читачки, відомої поетеси з Вінниччини Наталії Погребняк.
"Мені не спиться, і я хочу розбудити світ...
Зима 2021 року, замітаючи снігами довкілля, диктує вірші, які нагадують про те, що потрібно бути добрішими, аби сніги байдужості не замели наші душі. Тепло наших осель часто робить нас холоднішими від найлютіших зим. Ми забуваємо, що поміж нас є люди, що переживають багато болю і страждань.
Пам’ятаймо! Зігріймо цих людей словом співчуття й розуміння.
Радостей Вам життєвих. З повагою Наталія Погребняк".  



***
«Щасливий буде син! – втішалася кума. –
У нього ж очі – льон. Точнісінько, як в мами».
А знала це чи ні сьогоднішня зима,
Вбираючи його, мов саваном, снігами?..

Погас у звуках день і став таким тісним.
Заскиглили вітри, що снігом бинтували
Оцей жорстокий світ, який прощався з ним,
Своїм захисником, співав йому хорали.

Руками він обняв усю небесну вись.
Із хмар, неначе з ран, що виорані болем,
Стікав на нього сніг… До щік його туливсь.
- Матусенько! Прости… – вітри несли над полем.

Не йшли до мами сни... Відчула крик-біду
Молила у сльозах заступництва солдату,
«Мам, як розвеснить день, - казав синок, - прийду.
Засадимо город. Невістка ввійде в хату».

Очима, наче льон, вдивляючись у ніч,
Матуся жде весну, привітну і ласкаву.
Отож би так, як є, побігла їй навстріч.
Та син зронив: «Прости…», - вручивши мамі славу…

У хлопця на чолі не танула зима,
Вбираючи його, мов саваном, снігами…
Зібрала в жмені біль: «Нема його… нема:
У небо задививсь солдат очима мами…»
Лютий 2021

З НЕБА СКРАПУЄ ЧАС…

З неба скрапує час…
Поспішає у білих сніжинках
Надивитись на світ
І губами торкнутись землі.
Він запрошує нас
Перемог не шукать в поєдинках,
А холодне: «Привіт!» –
Відігріти в сердечнім теплі.

Доля снігу – це мить,
Що розкришує простори неба,
У завісу казок
Огортає романтиків слід
І гукає: «Не йдіть!
Нам спинитись настала потреба
Й серед білих зірок
Знов наміряти щастя прихід».

Не в щоденних бігах,
Не в гонитві за «треба» і «хочу»
Увійдем в райський храм
Не в майбутньому: тут – наяву.
Заблукавши в снігах,
Ми відчуємо хвилю урочу:
Вдячні цим небесам,
Осягнемо суть слова: «Живу!»

Хай на нашій щоці
Тануть дотики неба – сніжинки,
Поміж ними сльоза
Потече, наче сповідь-ріка,
На щоденні рубці,
Що є поспіхів наших ужинки.
Сніг?.. Чи то вислиза
З рук часу нитка долі тонка?..
Січень 2021


***
Тихо падає сніг,
засипаючи рани асфальту.
І самотній листок
свій останній зробив пірует.
Стихли оплески віт
вслід грудневому мокрому альту,
що складав уночі
під мелодію вітру сонет.

На довкілля лягла
спопеляюча спокоєм тиша.
Заворожений світ
не забруднено слідом людей.
От би все так, як є,
Бог у стані покою залишив:
без обману й образ,
без байдужості душ і очей.

Неповторна краса
ця гармонія світу під ранок:
в ній поховано біль,
відголосок обірваних струн.
Ще немає нових
в’язнів острахів власних і бранок.
Тихо падає сніг –
філософської думки двигун.
2015 р.

Наталія ПОГРЕБНЯК.

Інші вірші Наталії Погребняк

Ілюстративне фото pixabay
Щасливе Рівне