05.07.2022, 11:36

Окупація, психлікарня, Рівне, - драматична історія переселенки з Херсона

Історії переселенців, які прибувають до Рівного проймають до глибини душі. Важко навіть уявити, що довелося пройти цим людям.
Сьогодні одна з таких історій про окупацію Херсонщини, лікування в психіатричній лікарні та нове життя у Рівному. Обов'язково до прочитання кожному...

Уже 25 лютого у себе під вікнами Іннеса Субтеля-Красова побачила танки з літерою «Z». Життя реально зупинилося…
Людей розстрілювали безпричинно. Близько підійшов до мосту – розстріл. Близько підійшов до блокпоста – розстріл. Не сподобалися двоє молодих людей, які патрулювали вулицю, – розстріл (бо вони видалися оркам підозрілими). Немає настрою у солдата – розстріл. Не зупинилася автівка – розстріл усіх пасажирів.
Людей викрадали. Приїде до будинку мікроавтобус - орда рашистів забігає в перший під’їзд і починає «зачистку» всіх поверхів. Розшукують військових, хто воював в АТО, їхніх рідних – хапають і силоміць садять в автобуси. Відвозять у невідомому напрямку. І так «прочесують» кожен під’їзд.

Людей обкрадали. Іншого дня приїжджає той же мікроавтобус, «висипається» та ж орда й починають вламуватися в квартири та забирати продукти харчування, їжу... Страшно, бо не знаєш, що в них на меті сьогодні – вкрасти, вбити чи зґвалтувати… Гроші можна було зняти лише під 5 чи 10 %.

Людей інформаційно ізолювали від світу. Не працює інтернет, телефонні розмови прослуховуються і на темі про війну миттєво перериваються. Навіть через фейсбук неможливо зв’язатися з людьми, бо він на території Херсонщини не працює.
Людей примушують працювали на окупаційну владу. Зібрали вчителів і наказали їм готуватися до викладання в школі за російською програмою. Вони відмовляються, кажуть, що будуть харчуватися зі своїх городів, але не працюватимуть на чужу владу. Але наскільки вистачить тієї городини?

Людей розчавлювали у їхніх же машинах з однієї причини - вони їхали…



«Кожні три дні ми збирали теплі речі та все необхідне в дорогу, бо чекали, що будемо евакуювуватися. А зелених коридорів все не було і не було. Мера міста запитали в чаті: «Чи можна виїхати до Херсона?» На що він відповів: «Якщо у вас є друге життя, то виїжджайте».

Увесь лютий пересиділи в холодному підвалі. Сирен у нас не було взагалі. За вибухами навчилися розпізнавати, що «прилетіло» і орієнтовно в який район міста. За останні кошти скуповували медикаменти, харчі… А коли одного дня вдалося придбати м’ясо, то раділи, наче діти! Реально готувалися до голодної блокади. Надії на те, що щось зміниться, уже не було. У таких випадках почуваєш себе твариною… Орки почали привозити продукти з Криму. Ми, звісно, спробували їх. А вони виявилися просто жахливі.

Коли рашисти понапиваються, то влаштовують стрілянину… Або за непослух погрожують розстрілом перших десятьох наших людей з черги в АТБ. Місцеві ненавидять їх лютою ненавистю. Херсон нікого не ждав і ніякого референдуму не планує. Не вірте цьому! Це фейк. Усі чекають на звільнення. Коли десь щось вибухає, то люди бояться і радіють водночас. Бояться небезпеки і тішаться з того, що українські військові десь близько…

Не життя було, а існування. Сходив у магазин, перебіг вулицями між танками та військовими з автоматами – і сховався в квартирі. Ні поспати, ні музики послухати, ні фільму подивитися, ні ще чимось зайнятися… Ти немов завис у повітрі… А в середині тебе оселився дикий страх…»



Сім’я Іннеси виїхала з Херсона 15 квітня, хоча зелених коридорів досі нема. Російські блок-пости проїхали відносно спокійно. Тільки під Снігурівкою розпочався бій. «Попереду – кадирівці. Міномети, міни ліворуч і праворуч, гради, над нами ракети пролітають. Ми зупинилися і в цьому пеклі перечекали годину чи півтори. Я посивіла. А коли вже поїхали і дорогою зустріли українських військових, то плакали на радощах. Пригощали їх апельсинами, цукерками (що в кого було), а вони відмовлялися і казали, що це все нам більше потрібно».
Пані Іннеса з чоловіком та мамою, яка від початку війни перестала ходити, а також зі своїм кошеням, спершу зупинилися в одеському волонтерському центрі. А потім придбали квитки на потяг і дісталися до Рівного. Їм вдалося це зробити завдяки підтримці доньки, яка турбувалася про них на відстані, із Польщі надсилала кошти і на продукти, і на дорогу. Вони вибралися з пекла 50-денної окупації в м. Олешки на Херсонщині (жили поблизу Антонівського моста - далі Херсон та Чорнобаївка). Але це їм дорого коштувало. Заплатили за це здоров’ям (пройшли курс реабілітації в психіатричній лікарні) і декількома тисячами гривень. На сьогодні ж, аби виїхати з Херсонської області через Крим, це вартує значно більше - однієї тисячі доларів із людини.

Олена Медведєва.