Як герой Ігор Нескорених з Рівненщини передав на фронт більше сотні авто

Його з командою називають «їжаками» через те, що вони невтомно роблять свою роботу та тримають волонтерський фронт. За час повномасштабного вторгнення вони відправили на війну більше сотні автомобілів і найголовніше – не втратили віри в людей та нашу перемогу. Андрій Усач – військовий, який боронив країну з 2014-ого року, а нині – волонтер, який через отримані травми, вимушений був відмовитися від служби у війську. Про історію незламності, великої сили, підтримки та віру в перемогу та внесок кожного – читайте у нашій історії.
 
Доброволець, який не злякався
 
Андрій Усач добровільно став на захист батьківщини у 2014-ому році. Він не чекав, коли йому прийде повістка, а сам пішов до військового комісаріату. Зрозуміло, що дружина Світлана дуже хвилювалася за Андрія і не хотіла його відпускати. Боялася лишатися сама з двома донечками – Валерією та Анастасією. Проте він дав їй зрозуміти, що розуміє усю повноту відповідальності і не хоче допустити, щоб ворог прийшов сюди, на західну Україну.

Доброволець швидко склав присягу на вірність Україні та вже був у Львові для того, щоб розпочинати службу у війську. Андрій не хотів довго чекати і проводити час тут, в тилу, рвався до бою. І вже згодом боєць з Березнівщини став на захист Батьківщини у складі 80-ої Львівської аеромобільної бригади.



Боєць пригадує, що від самого початку було помітно, що у військових є проблеми із забезпеченням. Адже те, що видавали важко було назвати якісною амуніцією. А для того, щоб придбати спорядження для себе треба були значні кошти. З перших днів стало зрозуміло, що просто не буде. Адже ворог не припиняв обстрілів. А кожен день служби був схожий на рулетку, де не завжди знаєш, який квиток тебе сьогодні очікує.
 
Найстрашніший день, коли втратив ногу

Трагічний день в житті Андрія Усача, який назавжди залишиться у його пам’яті – це 17 липня. Саме тоді, під час обстрілу в луганському аеропорту змінилося усе його життя. Ворог вдарив «Градами», в результаті чого Андрій отримав осколкові поранення руки, ноги та рвані рани обличчя. Але навіть не це стало найстрашнішим випробуванням для бійця. Воїна не могли евакуювати впродовж чотирьох діб. Тим самим надія на те, що вдасться врятуватися з кожною годиною ставала все меншою. Військовий втратив багато крові і як наслідок – йому ампутували ногу.

-       Пригадую, що був один момент, коли я думав, що варто прощатися з життям. Але в той момент Бог ніби дав мені знак, що вдасться вижити. Снаряд залетів у приміщення аеропорту, але не розірвався. Потім мене змогли вивезти, пригадую, що було дуже багато крові і мені було постійно дуже холодно, - ділиться спогадами Герой. – А потім був момент, коли, здалося, що я вже не в цьому світі. Думав, цікаво, я потрапив у рай чи пекло (посміхається). А потім стало зрозуміло, що мене вже змогли доправити до лікарні.
 
Як потім вже розповіли побратими – нашого військового гелікоптером змогли відправити до Харкова, а далі – до Львова. Дружина, дізнавшись про поранення, відразу вирішила приїхати до свого коханого. Лікарі відмовляли Світлану від зустрічі. Адже вони знали, що картина може її вразити. Про ампутацію ноги вона вже знала, а от пошкодження руки та обличчя не могла уявити.

-       Моя дружина приходила до мене найпершою, читала мені поезію, розказувала про донечок. Я просив її запитувати про побратимів, запитувати про те, як у них ситуація та по можливості допомагати їм. З лікарні Світлана йшла теж останньою, бо знала, що повинна мене підтримати, - згадує Андрій.


 
Родина не дала втратити надію
Зрозуміло, що після таких трагічних та важки подій Андрію було надзвичайно важко. На нього чекало виготовлення протезу, імплантація зубів та багато операцій на обличчі. Але найбільшою мотивацією для нашого військового стала родина. Адже він бачив, скільки зусиль докладає Світлана, щоб підтримати чоловіка. А діти просто обожнюють батька та постійно були поруч. Саме це стало найбільшою мотивацією та стимулом до того, щоб стати на ноги.
 
-       Коли я отримав поранення та почав реабілітацію, то було багато різних думок про те, як реалізувати себе в подальшому на війні. Я хотів повернутися до війська. А далі я прийняв той факт, що з моїми пораненнями на фронті я буду обузою, а не дієвим солдатом. А тут, в тилу, теж є фронт, на якому потрібно комусь воювати. Тривалий час люди думали, що війна далеко. Але насправді все ближче, ніж нам здається, і тому волонтерський фронт дуже важливий, - розповідає Андрій.
 Далі наш герой прийняв рішення отримати освіту психолога, адже ці знання змогли б йому допомагати тим, хто пережив подібну історію під час війни. Андрій з власного досвіду знав та розумів, що треба після повернення військовим, таким як він. Це крок до того, щоб комплексно надавати психологічну допомога для адаптації в нових умовах мирного життя.
- Я бачив різних психологів, звертався до них. Немає сумнівів, що це гарні та хороші люди та спеціалісти, але вони, на жаль, не мають досвіду спілкування та роботи безпосередньо з військовими. Бо ж найкраще може зрозуміти військового той, хто мав такий же досвід. Здобувши цю освіту, я багато їздив на фронт з друзями, возив допомогу, а також мав можливість надати їм психологічну допомогу під час особистого спілкування, - ділиться спогадами Андрій.

Згодом обставини склалися так, що Андрій Усач дізнався про проект Іnvictus Games (Ігри Нескорених) – міжнародні спортивні змагання в паралімпійському стилі. Засновником цих змагань є Принц Гаррі. І наш військовий вирішив спробувати свої сили у цих змаганнях. Обрав вид спорту, який йому на той момент максимально підходив – це стрільба з лука. В результаті - учасник АТО Андрій Усач виборов золото на «Іграх Нескорених».



- Я хотів бути першим і відчував, що це точно моє місце. З власного досвіду знаю, що для того, щоб реалізувати власну мрію мало просто чогось хотіти і думати про це. Треба докладати максимум зусиль, щоб це втілити в життя. Саме над цим я працював і отримав кращий результат. Зараз я є членом параолімпійської збірної України і не збираюся зупинятися, - говорить Андрій Усач.

На фронт більше сотні авто

До повномасштабного вторгнення я Андрій Усач налагоджував своє життя, мирно жив з родиною. А з лютого 2022-ого повернувся до волонтерської роботи, щоб допомагати військовим та мирному населенню. Основний напрямок його волонтерської роботи — це авто для фронту. Насправді, за словами волонтера, цей процес, досить складний. Адже треба знати авто, перевірити усі документи, зібрати кошти на його придбання, перегнати автомобіль до Варшави, а до України вони їх забирають своїми силами. Не менш тривалий процес – підготовка автомобілів для фронту. Адже це і обслуговування, і фарбування. Фронт не прощає помилок і волонтери мають бути впевнені в тому, що авто не підведе наших героїв.

- Інколи треба відкривати збори та просити людей про підтримку. Але найчастіше – це допомога друзів з-за кордону. Це волонтери з США, Канади, Іспанії, Австралії та різних куточків світу. Нещодавно Андрій Усач з командою придбали швидку для героїв.

- Найбільша партія автомобілів, які ми привезли за один раз – це 18 автомобілів. Я мріяв про це і зрозумів, що якщо прагнеш, то поруч тебе з’являються люди, які готові допомогти. А загалом це буде більше сотні автомобілів. Всіх їх ми і не рахуємо а частина з них вже знищена - говорить волонтер та військовий.
 
Всього, що було зроблено не можна перерахувати. Але з допомогою та підтримкою рідних, друзів можна втілювати навіть дуже амбітні проекти в життя. Такі люди, як Андрій Усач вражають себе своєю силою. Завдяки «їжакам» вся ця допомога для захисників стає реальністю, а наша велика перемога - ближчою.



“Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів”