Мама з дочкою з Рівненщини разом вступили до лав ЗСУ

Ця війна змусила найрідніших разом протистояти ворогу.

Вона змусила одягнути однострій тих, хто раніше й подумати не міг про подібний вибір. Брати стають пліч-о-пліч, батьки та сини йдуть рази боронити рідну землю. Та відстояти свою державу — це справа не лише чоловіча, це справа кожного, хто не може залишатися байдужим. Сьогоднішня наша розповідь про сильну фізично та морально жінку, яка змінила зручний та теплий кабінет, керівну посаду на піксельку, окопи та навчання, а все тому, що вирішила стояти поряд зі своєю донечкою у цій боротьбі.

Українська жінка своєю силою, витримкою, впертістю та натхненням дивує світ. Тисячі наших дівчат та жінок через війну росії вимушені були покинути рідні домівки, коханих чоловіків, звичні та знайомі міста і поїхати за кордон. Тут вони шукають роботи, аби утримувати дітей, виходять на акції на підтримку України, нагадують світовій спільноті про наших полонених та руйнації в рідній країні. А ще постійно проводять акції, ярмарки, конкурси, торги, аби зібрати максимально більше коштів на підтримку Збройних сил України.



Та є інші — справжні амазонки, котрі беруть до рук зброю та стають поряд у лавах борців за нашу свободу. І тримають стрій не гірше за міфічних воїтельок.

Невисокого зросту, худорлява “Ксюха” помітно виділяється з-поміж інших слухачів курсу “Сержантського лідерства”. Адже фактично — вона чи не єдина жінка тут у 104 бригаді територіальної оборони. Молодший сержант Оксана з Сарн зараз вчиться зачищати окопи, штурмувати будівлі, й головне, виживати у зовсім нових для неї умовах, які витримують далеко не всі чоловіки:

“Я по суті така людина, мені цікаво все нове. Тож добровільно захотіла спробувати, перевірити себе, дізнатися більше, нове для себе”.

Оксана раніше працювала керівником Центру надання адміністративних послуг Сарненської міської ради. Проте повномасштабне вторгнення змінило все у її житті.

“Коли розпочалась війна, я прийшла добровільно пропонувати свою посильну допомогу. Сказали б перев’язувати — робила б, сказали б вантажити — теж, я була готова до будь-чого. Адже тоді просто не знали, що робити. Мене посадили приймати заяви від хлопців, які приходили, на вступ в 60 батальйон Сарненської територіальної оборони. Прийшла я не одна, а разом зі своєю 19-річною донькою, яка вчилася у Тернопільському медичному університеті. Через деякий час все вже налаштувалося, люди поверталися до роботи. Мені подякували, сказали, що я вже теж можу йти на свою. Але моя донька захотіла стати бойовим медиком. Тому я відмовилась вертатися у ЦНАП. Сказала: де дитина, там буду і я. Так і залишилась служити в 60 батальйоні ТрО “Поліські вовки”, - розповідає військова.



Пояснити свій вибір Оксана може лише покликом серця та навіть людською природою.

“Це всередині людини, це в крові. Інакше не поясниш. Є поклик, є бажання допомогти людям, коли в твоїй країні війна. От тому ми й пішли.”

Навчання дається нелегко, зізнається Оксана. Складно і фізично, і морально. Особливо лякає невідомість.

“Найгірше, це коли не знаєш, що тебе там чекає. Але потрібно зібратися, налаштуватися, усвідомити, що ти там не одна, що є штурмова група, є командир. Потрібно розуміти: ти відповідаєш за хлопців, а хлопці відповідають за тебе. Це як в тетрисі — ти випадаєш, і ламається вся пірамідка. Тому маєш себе тримати, ти маєш знати свою зону, яку тобі виділив на початку штурму командир, і йти до кінця. Бо ж, якщо ти випадеш, будеш 300 або 200, то за собою можеш потягнути не одного побратима,” - розповідає “Ксюха”.

З умовного штурму будівлі під час навчань Оксана вийшла неушкодженою. Зізнається, це насправді досить страшно та надзвичайно небезпечно й важко. Ділиться: штурм окопів та зачищати окопи їй давалися значно легше, аніж робота в приміщенні.



“Тут дуже багато кімнат, надзвичайно багато пасток, тож ніколи не знатимеш, де тебе очікує невдача. На відкритій місцевості, в окопах у тебе більше територія, але ти й бачиш більше. Тут же стіни, приміщення, тобі майже нічого не видно,” - розповідає військова.

Оксана добре розуміє усю відповідальність, яку фактично сама взяла на свої плечі. Проте відступати не планує. Каже, що це рішення змінило її життя, тож тепер стоятиме з побратимами пліч-о-пліч до самісінької перемоги:

“Потрібно себе перелаштовувати, інакше до цього всього ставитися. Ти бачиш свої недоліки, відчуваю, що не завжди вистачає фізичної підготовки. Але я не шкодую, ні дня не шкодувала. Бо ж є до чого рухатися, іти, над чим працювати.”