Військовий з Рівненщини втратив ногу, рятуючи побратима

Чи не кожна українська родина нині робить усе, аби наблизити нашу спільну велику перемогу. Дружини з дітками плетуть маскувальні сітки, складають коробки з гуманітарною допомогою, випікають печиво, готують напів фабрикати. Усе для того, щоб воїнам, захисникам було хоч трохи легше, комфортніше. Бо ж у спільній справі немає маленьких вчинків — є лише робота задля єдиної мети. Та для багатьох головним покликанням став захист рідних людей, землі, народу, держави від ворога. Саме такі мужні, незламні, ідейні свого часу взяли у руки зброю, аби протистояти ворогу, який прийшов на нашу землю. Саме такі воїни стали взірцем життєлюбності та життєствердності. Бо ж ні поранення, ні протези, не можуть зупинити їх на середині шляху до завершення війни нашою Перемогою. Про такого бійця, командира та воїна з Рівненщини Володимира Рудковського наша сьогоднішня розповідь.



Володимиру Рудковському 31 рік. Він родом із Сарн, працював у пресслужбі місцевої міської ради, активно популяризував спорт у громаді, займався благодійністю. Але лютий 2022 року став точкою, яка розвернула життя на 180 градусів. Розповідає, коли почалося повномасштабне вторгнення, перше, що зробив — це активізувався у волонтерській діяльності. Проте згодом зрозумів, що для нього цього замало. Тож вирішив вступити до лав Збройних сил України.

"Я думав лише про те, що це історична битва. Ми з ними воюємо ні 100, ні 200, а вже 300 років. І, якщо Бог так хоче, щоб я загинув в цій великій боротьбі – я загину з честю", - розповідає про свою мотивацію до вступу до лав ЗСУ Володимир.

Не стримала його ні вагітність дружини, ні поява на світ маленької донечки. Дівчинка народилася як раз перед тим, як Володимир вирушив на передову, на Запоріжжя, тож свою кровиночку спершу татусь бачив лише по відеозв’язку. Та справжня любов передавалася на відстані, а немовлятко добре відчувало, якщо тато був у небезпеці. Перед черговим штурмом під час служби командиром механізованої роти на Запорізькому напрямі, малеча наче попередила дружину нашого Героя, що не все добре.



"У мене Рада добре спить вночі і не було, щоб вона вночі плакала. І саме в цю ніч була істерика до 4 ранку. Я не розуміла, що твориться з дитям. І в якийсь момент я пишу Володі", – розповідає дружина. Саме тоді Володимир отримав поранення.

“Це був точно не легкий бій. Ми залетіли прямо на позиції кацапів, пройшли за 4 години 400 метрів ворожих окопів. По нам працювали зі всього чого тільки можна. Не бачив правда тільки фосфору. Але і ми так насипали, що ворожої крові під час просування побачили не мало. Не все так пройшло гладко, як ми планували, але ми зробили те, на що ніхто не розраховував. Дякую усім хто був поруч, чув мене і ефективно робив свою роботу, Ви усі Тигри,” - написав про той бій Володимир у соцмережах.



На жаль, і для нього операція не минула безслідно. Лікарі діагностували контузію лівого ока, посічення правої руки та ампутовану частина стопи.

"Подивився вниз, побачив, що пальців немає. Подумав – вау! Круто! Мабуть, буде протез. Але так якось цікаво закрутилась ситуація, що побратиму, якого рятував – ногу спасли, а мені відрізали. Так буває, - згодом з гумором розповідає наш захисник. - Тоді думав одне: головне, що живий. Головне, що побачу тих, хто важливий, тих, хто був поруч на протязі усього мого шляху під час служби на захисті наших людей, нашої землі, наших цінностей.”

Відтоді у сарненчанина розпочався зовсім інший етап у житті. Перш за все, довелося пережити не одне оперативне втручання — ампутували частину ноги, а потім розпочалося тривале лікування та реабілітація. Попереду чекало протезування. Новий функціональний протез Володимир отримав у центрі “Незламні”. До справи взявся завзято — відвідував та активно працював не тільки на обов’язкових заняттях з реабілітації, а й додаткових.



"У мене в перші дні реабілітації день був розписаний з 9 ранку до 5 вечора. І вже за два тижні я себе почував таким як з двома ногами", – розповідає Володимир.

Реабілітація триває — попереду іще не один тиждень боротьби, адаптації та лікування. Зараз нашого земляка у цьому підтримують не лише побратими, друзі та медики, а й дружина з маленькою донечкою.