«Страху не було, лише злість» — військовий коломийської «десятки» В'ячеслав

Чути, як чоловік затримує подих і видихає. Повітря, яке зараз наповнює груди — теж степове. Але це не рідна Херсонщина. Це — Донбас, колись квітучий та багатий регіон, тепер же — розтрощена війною пустка.

В'ячеслава мені представили як Сяву. Це його позивний. Питаю його, чому так. Відповідає: так мене внуки називають. Зараз його дружина, діти і внуки за тисячу кілометрів від нього, але, каже, хоч так він відчуває їх поруч.

«Я взагалі родом з Житомирщини, але я там небагато прожив — батьки переїхали на Херсонщину, коли я ще був малий. Люблю цей край», — починає свою розповідь Сява.

Повномасштабну війну чоловік зустрів там же.
«Пам'ятаю, як без десяти на п'яту ранку ми вийшли з дружиною з хати. Побачили, як з Арм'янська летять гради та урагани на Чонгар.
Ми стоїмо з дружиною і дивимося.
Жінка питає: це що?
Кажу: війна.
Вона — в плач, питає, що далі буде. Кажу: побачимо.
Надіявся, що наші швидко відіб'ють орду, але вийшло, як вийшло — лише ставши військовим, я зрозумів, що це не так легко».

В'ячеслав залишався в своєму селі до 20 вересня. До того — виїжджати не хотіли: перші спроби подолати російські блокпости були невдалими, потім вирішили залишитись і чекати українських військових. На жаль, не дочекалися.
«Український зв'язок працював до травня. Потім ми були змушені купити кримську сім-карту. За гривні купував. Я на рублі їхні дивитися не міг, плювався. Оце і купив. А в нас в селі хлопець був, що вмів перепрошивати російські картки так, щоб працював український інтернет. Його потім за це забрали в підвал», — В'ячеслав зупиняється, западає тиша і я якось не смію питати, що сталося з хлопцем.



Покалічили — каже В'ячеслав, неначе чуючи моє мовчазне питання.
Запитую, що їли в окупації. І чи взагалі було що їсти.
«Нам пощастило, що ми з села і мали хоч якусь господарку та запаси, — пояснює В'ячеслав. — в магазині в перший же день все розібрали. А потім почали привозити їжу з Криму — бодай би її».
В'ячеслав помітно нервується.

«Бо їжею це назвати не можна. Вони самі свині і свинячу їжу роблять. Борошно почали були завозити потім. Я дивлюсь: а це наше борошно, українське. Вони зі складів покрали і нам везли на продаж».
Спершу росіяни не заходили до їхнього села. Були в сусідніх.
«В нас до літа на сільській раді висів український прапор. Росіяни були його зняли, як заходили, а наступного ранку наш прапор висів знову — місцеві повісили, нічого вони не боялися».

Але це тривало недовго. До села прийшли росіяни і почалися переслідування місцевих. А одного разу дружина В'ячеслава прийшла до хати стривожена. Чоловіка вже розшукували російські кати.
«Всі в селі знали, що я маю чітку проукраїнську позицію. Ну а люди різні бувають. Ти оце з ними живеш хата в хату, вітаєшся, навіть деколи по чарочці хильнеш, і не сподіваєшся, що саме вони можуть тебе здати новій «власті». Отаке буває», — зітхає В'ячеслав.

Після такої новини подружжя швидко зібрало речі та поїхало з села.
«Хлопці-атовці їхали. Ми сіли в машину до них. Двоє з них вже загинуло», — розповідає.
В'ячеслав з дружиною проїхали більше 20 блок-постів. І на кожному перевіряли документи, змушували роздягатися, аби знайти патріотичне татуювання.
«Як ви це витримали?», — питаю.

«Зціпив зуби і тримав себе в руках, аби не дати їм в морду, — каже В'ячеслав і я чую, як він затягується цигаркою, — взяв себе в руки, я ж не сам їхав. Але бісило, дуже бісило, що вони себе тут чують королями. Дивлюсь, в одного росіянина шеврон висить, пише на ньому: «Нам нужен мир. Желательно весь». Ще й суржиком говорить, денееровець, наш. Думаю: аж ти скотина, згниєш ти тут, а не світ получиш».

Сім'ї В'ячеслава пощастило. Вони проїхали всі блокпости менш, ніж за добу. У той час вже пересіли на автобус — перевізники возили людей на вільні землі.
«Знаєте, як побачили українських військових, то весь автобус скрикнув «Слава Україні», — розповідає далі В'ячеслав і я чую, як у нього тремтить голос.

«Як всі тішилися, як всі плакали від радості. І, знаєте, я вийшов з автобуса. Повітря запорізьке, не скажеш, що зараз чисте. Але як було легко дихати. Не оцим затхлим російським духом. А вільним українським повітрям».
Мимоволі сльоза пускається і в мене. Та це далеко непрофесійно ридати разом зі своїм героєм, тому ставлю питання далі.
— Що зараз з вашим домом?
— Росіяни там сидять, — зітхає В'ячеслав. — але нічого, ми повернемо собі свою хату. Відбудуємо.
Питаю, що було далі, коли чоловік з дружиною опинилися на вільних територіях.
«Ми поїхали спершу на Житомирщину — відвідати родичів. Потім відвіз дружину на Захід України і сам пішов у військомат», — розповідає.
«А чи відчули ви якусь різницю між людьми із Заходу України і Півдня?» — питаю.
«Мені було головне, що я був вдома. Україна — мій дім і ми всі — українці».
Дружині В'ячеслав не казав нічого. Сказав вже тоді, коли мав їхати в Коломию.



«Як відреагувала жінка? Та як — як і всі жінки: плакала, злилася. Але вона в мене жінка мудра: по мені вже давно бачила, що я піду. Просто не наважувалась спитати, коли».
Відтак, В'ячеслав потрапив до коломийської «десятки».
«Я ще в 2014 році хотів йти воювати, але якось не склалося. Проте росіян і те, які вони військові, я знав задовго до початку війни. Я працював на митниці ще в 90 роках. І там, коли була війна в Югославії, ерефія відправляла своїх солдатів «урівноважувати конфлікт». То вони один до одного ставилися, як до свиней: ми ходили просити їхніх керівників, щоб дали їхнім же хлопцям кип'ятку — чай зробити, бо їх перевозили в товарних вагонах, як скотину. В них нема нічого людського», — розповідає військовий.
«Чи пам'ятаєте ви свій перший бойовий вихід?», — питаю.

«А як його не пам'ятати. Це ж перший. Отримав зброю, виїхав на позиції поміняти хлопців. Чи було страшно? — ні, радше було тривожно, коли під'їжджав до позицій. Страху не було, була лише злість. В голові було: лише аби не дати задню.
Перший день було спокійно. Другого дня почали обстрілювати. Потім штурм. Відбилися. А коли відходили, почався обстріл знову. Ззаду мене розірвалася міна, я впав, мене накрило пострілами. Ну і побратими подумали, що це мій перший вихід і я вже двохсотий. А я вискочив і пішов далі. Мені казали: в тебе рубашка, як в нєвєсти фата коротка. Контужений я звідти вийшов, але вижив. І ось воюю досі».

Ніколи не жаліли, що ви пішли воювати? – питаю.
Ніколи. А куди тікати? Якщо всі почнуть тікати, то що залишиться?
А якщо б вас внуки вже після Перемоги запитали про війну, що б ви їм розповіли?
Нічого. Нічого би не розказав. Не треба їм цього знати. Вони під обстрілами в Херсоні ховалися. Їм за війну казати?
Що для вас війна?
Трагедія. Велика біда для нашого народу. Я б такого лише москалям побажав.
Що для вас Україна?
Це мій дім, за який я буду стояти до кінця.
Що потрібно, аби Україна перемогла?
Єдність народу і зброя.
Обоє замовкаємо. Чути, як В'ячеслав запалює ще одну цигарку.
Про що ви мрієте після війни? Ви залишитесь далі в ЗСУ?
Ні. Мрію приїхати до себе в село. Відбудую те, що росіяни нагадили. Працюватиму на полі. Господарство буду тримати. Внуків чекати в гості. А там і правнуків. Дружина під боком буде. Повітря чисте буде, не затхле, не гниле.
Знову западає тиша. Намагаюся розчути, як звучить український Донбас. Та не чути нічого. Мирослав Чернов у своєму фільмі про Маріуполь сказав, що війна починається з тиші. Я тепер готова сказати, що тиша на війні — це, либонь, найстрашніше.

«Війна показала, хто є хто. Я тепер по-іншому до людей ставитися буду. До оцих ждунів, що мене здали — по особливому, — каже наостанок В'ячеслав.
А ще знаєте, що скажу. Я впевнений, що ці землі, які зазнали війни, окупації будуть найбільш проукраїнськими. І саме ось звідси будуть йти всі нові націоналісти. Херсонщина, Миколаївщина, Запоріжжя, Харківщина, Донбас, Луганщина — ви ще побачите, як там дух козацький відродиться.
А він вже відродився. Просто треба відділити полову від пшениці. І заживемо».