Мама зниклого безвісти воїна з Рівного готує для поранених військових

Жінка каже: робитиме це до останнього, поки має сили, аби хлопці знали, що про них дбають...


Тисячі українських родин після чорного 24 лютого 2022 року почули найстрашнішу звістку про загибель їх найрідніших. Тато, мама, чоловік чи дружина, брат чи сестра, друг, однокласник, знайомий чи просто хлопець з сусіднього будинку, з яким перетиналися біля магазину... Війна без розбору руками ворога забирає одне життя за другим. А скільки таких страшних вістей прийшло від 2014 року... Та, напевне, іще страшніше — не мати жодної інформації. Тисячі воїнів просто “застрягли” поміж життям і смертю... А їх родини наче тавровані найжорсткішим формулюванням “зниклий безвісти”...

На жаль, із тягарем очікування й невідомості вже півтора роки живе родина Красовських. Їх син — наш захисник, слід якого губиться на Донеччині...



“Всяке чудо на війні трапляється. Можливо він десь у полоні, можливо хтось із місцевих його заховав, бо наші пошуку, які змогли провести, показали, що на тому місці, де хлопці казали він впав, його немає,” - каже рівнянка Оксана.

Син пані Оксани Володимир у дитинстві не мріяв про армію. Але все змінилося в одну мить. У 2019 році Володя пішов на строкову службу в армію, а потім спантеличив батьків телефонним дзвінком:

“Він зателефонував, що підписує контракт. Казав, що знайшов себе. І справді, якщо у цивільному житті він не міг знайти куди направити свою енергію, то адаптувався у війську. У школі він не вчився взагалі, то там він почав підбирати і просто поглинати всі курси і навчання, які тільки міг,” - каже жінка.

Взимку 2021 року Володимир потрапив в зону проведення антитерористичної операції, на початку повномасштабного вторгнення — був інструктором в навчальному центрі на Львівщині. А у квітні 2022 добровольцем пішов захищати рідну країну.

“Його однокласниця допомагала нам організовувати збір. Вона запитала у Вови прямо: навіщо ти такий молодий пішов на ту війну? Він відповів: а як я можу сидіти вдома, якщо завтра можуть прийти до мене?” - пригадує мама.

Володимиру було лише 23 роки, коли він зник безвісти у серпні 2022 року. Пані Оксана розповідає: говорила із сином 7 серпня, а наступного дня вони з побратимами повинні були вирушати на позиції. Володя служив під Бахмутом.

“Міняли хлопців і напоролися на засідку рашистів — Вова почув постріли з того боку, звідки мали йти наші, тож кинувся їх рятувати — він високий, 2 метри зросту — і в нього поцілили,” - так переповідає останнє, що відомо про сина пані Оксана.

Аби знайти моральні сили і далі проводити пошуки, жінка, разом із парафіянам церкви “Надія” взялися дбати про поранених військових. Раз на тиждень спільно з чоловіком готують домашні страви та несуть у лікувальні заклади, аби потішити захисників. Використовує домашні рецепти, обирає страви, які завжди користувалися попитом та смакували у їхній родині.



“Деруни з м’ясом, гречаники — це те, що хлопці люблять. Якось просто насмажила картоплі багато, з оселедцем, з цибулею — хлопцям зайшло на ура!” - посміхається жінка. Додає: готує з запасом, аби усім вистачило та раптом хто захоче добавки.

“Мені це треба, можливо не так самим хлопцям, як мені. Потрібно рухатися, знати, що я корисна. Так я знаю, що хоч отакими малесенькими кроками і діями роблю те, що наближає перемогу. Щоб цим хлопцям було спокійніше, щоб вони могли передати своїм побратимам на фронт: ви знаєте, ми ось тут у лікарні, але про нас дбають. Скільки зможу я буду готувати, чим зможу — допоможу. За кожного, хто загинув, болить душа, як за свого,” - каже пані Оксана.

Жінка каже: триматися та не втрачати надію допомагає й постійний моніторинг груп у соцмережах, де інші родини шукають своїх зниклих військовослужбовців.

“Ті, що безвісти зникли... Чи згадає хтось потім? Бо коли закінчиться війна, у Героїв, які загинули, будуть пам’ятники, Героям, які дійдуть до перемоги — честь і хвала, ми будемо про них думати і згадувати завжди... А безвісти... У нас, на жаль, у рідних тих, хто зник безвісти, часто взагалі ніякої ниточки немає... Я думаю, а якщо ми не знайдемо ніколи? То у нас не буде місця навіть куди квіти принести...”