Всесвітній день поезії: Вірші українських поетів, що стали воїнами

Сонце по морю ховає сліди,
Спить Маріуполь у зорях краси,
А десь за місцем йде дужий бій,
Де громом лютує війни буревій,
Там кулі свистячі під крик і вогонь
Напруга стікає потом із скронь.
Там наші хлопці, піхота морська,
Сили ворожі знищить до тла,
Їм не властива тривога і страх,
Хоч тернистим буває усіяний шлях,
Хоч часто буває — сил вже нема,
Морпіх не здається, його море трима,
Морпіх — він на суші, в повітрі, воді,
Брата не кине у горі, в біді,
Народу він служить і вірний завжди,
Його море сховає у сильні шторми,
А буря сховає від грому й гроз,
Земля як зігріє у лютий мороз,
І кожен морпіх — то нескорений птах,
Морська піхота — назавжди в серцях.

Автор: Поет, прозаїк і публіцист Богдан Гирич



Поки всі сплять, поки сонце іще не зійшло,
Гине вогонь, догоряє остання лампада.
Де той літак, що світанком візьме на крило
І понесе там, де небо, тепло й зорепади?
Поки всі сплять, поки тиша скрипить за вікном,
Холод весни заповзає в кімнату надранням.
Де той вокзал, що покличе сигнальним гудком
І проведе між одвічними “вперше” й “востаннє”?
Поки всі сплять, поки сон обіймає рідню,
В світлі вогню ти ледь чутно виходиш з кімнати.
Сонце встає, йде на зустріч наступному дню,
А літаки й паротяги чекають команди рушати.

Автор: Поет, науковець, громадський діяч та засновник літературно-просвітницького проєкту “Дух Нації’ Юрій Романович ДАДАК (поетичне псевдо – Юрій РУФ)



Як замовкнуть усі автомати
і розчуємо врешті весну,
як же спрагло ми будем кохатись,
щоби змити із себе війну,

розчинити її клятий запах
у солоному потові вдвох.
Я по мушках, по зоряних мапах
вивчу всю, як створив тебе Бог.​

І коли охолонуть гармати,
як же гаряче буде в ліжках.
До укусів тебе цілуватиму,
щоб стирався із пам’яті жах.

Щоб твій стогін злякав порожнечу.
Я тебе перед втомленим сном
обійматиму безкінечно,
а на ранок любитиму знов.

І якщо нас помилує фатум —
пережити цю люту весну,
як же спрагло ми будем кохатись,
щоби змити із себе війну.

Автор: Поет, музикант Павло Вишебаба



Моя голова котиться від посадки до посадки
як перекотиполе
чи мʼяч
мої руки відірвані
проростуть фіалками навесні
мої ноги
розтягнуть собаки та коти
моя кров
вифарбує світ у новий червоний
Pantone людська кров
мої кістки
втягнуться в землю
утворять каркас
мій прострелений автомат
заржавіє
бідненький
мої зміні речі та екіпу
передадуть новобранцям
та скоріше б уже весна
щоб нарешті
розквітнути
фіалкою.

Автор: Поет Максим Кривцов