Як автослюсар став пильними очима мотопіхоти

З давніх давен суспільства, з більш розвинутими технологіями часто домінували над іншими, в незалежності від наявних ресурсів. Розвиток технологій дозволяє компенсувати нестачу тих чи інших компонентів, необхідних для досягнення певної мети. І як би це парадоксально не звучало, саме війна, що несе за собою смерть і руйнування, значною мірою стимулює розвиток технологій. Адже від її ходу сам часто залежить сам факт виживання суспільства, а використання дієвих технологічних розробок дозволяє нівелювати значну частину переважаючих ресурсів ворога.

Саме так сталося і під час вторгнення росії в Україну. Ледь не щодня кращі фахівці інженери вигадують нові та вдосконалюють вже існуючі технічні засоби ведення бойових дій, а досвідчені оператори якнайшвидше опановують ці новинки.

У веденні бойових дій не має другорядних компонентів. Кожен підрозділ , кожен військовослужбовець виконує свої надзвичайно важливі завдання за призначенням, максимально ефективно використовуючи свої навички, досвід, озброєння і техніку.

Багато хто називає сучасну війну «війною дронів». І дійсно, на третій рік повномасштабного вторгнення безпілотні апарати швидко еволюціонували та набули значного поширення як у нас так і у супротивника. Безпілотні апарати використовуються в небі, на суші та на воді. Вони виконують розвідувальні, ударні та, навіть, логістичні функції. Ці дрони дозволяють берегти людські життя та наносити ефективне ураження ворогу. Але навіть самий технологічний дрон сам по собі – не більше ніж купа скріплених деталей. Для якісного його використання задіюється велика кількість фахівців, але фінальний успіх напряму залежить від оператора – людини, яка, ризикуючи власним життям, безпосередньо керує безпілотним апаратом в момент виконання бойової задачі.

Наша розповідь саме про такого героя, якій робить свою непросту роботу і пліч-о-пліч з сотнями тисяч українців, кожного дня виборює перемогу для нашої держави, робить свій неоціненний внесок в існування нашої нації, в наше спільне майбутнє. Він – пілот квадрокоптера Mavic в складі 1 мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади на ім’я Валерій Олександрович Макаренко.



Валерій народився 21 листопада 1979 року на Полтавщині в старовинному козацькому селі Гільці у звичайній працьовитій родині. Тато працював водієм, а мама – бухгалтером, зараз вони на заслуженому відпочинку. Козацька кров, батьківське виховання та оточення сформували у Валерія вільний дух, сміливий характер, любов до Батьківщини та прагнення до справедливості.

Все дитинство Валерій провів з братом. В школі найбільше любив уроки трудового навчання та фізкультуру. 45 хвилин фізичного навантаження було замало для жвавого енергійного хлопця. Тому після уроків він відвідував різні секції: футбол, волейбол, баскетбол, теніс. Йому хотілося вміти все. Активно брав участь в районних та обласних змаганнях, де здобував перемоги, має цілу колекцію грамот та подяк. Але шкільні роки пролетіли непомітно.
Після закінчення школи Валерій хотів вступити в поліцейську академію, про що мріяв ще з дитинства. Однак, через великий конкурс не пройшов. Не люблячи гаяти часу вступив до професіно-технічного училища, вивчився на автослюсара та отримав водійське посвідчення.

В 1997 – 1998 роках проходив строкову військову службу. В знаки стала попередня подача документів в поліцейську академію, тому Валерій потрапив на службу до МВС у м. Дніпро. На службі здібності Валерія Макаренка швидко помітили. Невдовзі він отримав звання старшого солдата та посаду командира відділення.

Повернувшись додому він влаштувався в ДСНС пожежником і паралельно вступив до Європейського університету, через 5 років Валерій перейшов працювати до обленерго. Але і тут довго не затримався. адже прийшла пропозиція роботи за кордоном. Там у Валерія стався важливий поворот долі – він зустрів свою теперішню дружину, яка згодом народила йому чудового сина.
В Україну молода родина повернулася на початку АТО. Ще тоді Валерій Олександрович хотів бути корисним для війська, але був на реабілітації після операції.



Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 р. застало родину в Тернополі. Не вагаючись, Валерій Макаренко в рядах перших добровольців відправився до військового комісаріату і 27 лютого вже був у складі Збройних сил України.
«Після повномасштабного вторгнення я вже не знаходив собі місця і хотів допомогти, щоб діти потім вже не знали що таке війна... але не знав куди і в яку бригаду … але доля вирішила сама.. прийшов в районний ТЦК де і був направлений в обласний ТЦК у відділ забезпечення. В основному возили хлопцям зброю і одяг, а паралельно пройшов тижневий курс оператора дронів, хотілося би вивчити досконало, але не встиг. 2 листопада 2023 року був переведений в 1 роту мотопіхотного батальйону 10 окремої гірсько-штурмової бригади, де і довчився вже в бойових умовах», - розповідає Валерій.

Під час проходження служби Валерій Макаренко швидко вдосконалив отримані на курсах навики пілотування БПЛА та почав виконувати задачі з аеророзвідки та ураження противника скидами.

Кваліфікований оператор БПЛА – це постійні тренування та вдосконалення навичок, глибока технічна обізнаність, відмінне орієнтування на місцевості, витримка, витривалість, шалений ритм і постійний ризик. Всьому навчитися неможливо, можливо лише невтомно вдосконалюватися.

Від пілота-розвідника залежить дуже багато. Саме він має першим помітити штурмові групи противника, повідомити побратимів про небезпеку, скорегувати вогонь дружніх підрозділів та артилерії. Розслаблятися не можна ні на хвилину, адже в руках життя побратимів.

Валерій разом і своїми колегами-пілотами безліч разів вчасно виявляли ворожу живу силу, техніку, колективну зброю та артилерію противника. Наводили та коригували вогонь. Слідкували за ходом боєзіткнень. Здійснювали ураження скидами вибухових пристроїв, чим значно прорядили ряди супротивника. Самі неодноразово потрапляли під вогонь, часом чудом виживали, але продовжували робити свою справу.

«Специфіка нашої роботи полягає в тому, щоб визначити ворога на підступах до наших позицій як в день так і в ночі, і знищити його. Тому наш колектив навчений, злагоджений, кожен на своєму місці і готовий нищити ворога як в день так і в ночі», - розповідає Валерій.

Останнім часом штурмові дії ворога значно посилилися, тож і роботи в пілотів значно додалося. Буває, доводиться виснажливо працювати на позиції більше місяця, потім пару днів відпочинку і знову в бій. Валерій ніколи не жаліється.



Через монітор спостереження пілот бачить багато драматичних моментів, зокрема і смерть побратимів. Валерій, як і більшість людей, які пройшли пекло війни, не любить розповідати про неї. В очах у нього читається біль і втома, але на обличчі здебільшого посмішка, в душі – оптимізм і віра в перемогу. Твердий характер не дає здаватися, а внутрішнє почуття штовхає невтомно продовжувати свою справу.

За свої героїчні вчинки та професійні дії нещодавно Валерій був нагороджений нагрудним знаком командира 10 окремої гірсько-штурмової бригади.
Сьогодні він і далі продовжує виконувати бойові завдання в зоні відповідальності свого підрозділу в районі населеного пункту Берестове, що на Донеччині. День за днем він наближає нашу спільну перемогу. А вдома на повернення свого героя «зі щитом» чекають дружина Тетяна та восьмирічний син Данило, батьки, рідні та друзі.