“Я не можу перестати чекати,” - історія мами з Рівного, яка пише вірші для зниклого на війні сина

“Це Наш з тобою День! Люблю, Чекаю, Вірю!
Сподіваюся, тобі сьогодні 28.
Ти рідко снишся мені - у переддень матері і от сьогодні. Дякую за обійми, за тепло, яке ні з чим не можна порівняти, за емоції і відчуття, які окриляють і скидають увесь тягар очікування!”

Такий текст зі світлиною Руслана Броновицька опублікувала на своїй сторінці в соцмережі у день народження сина. На фото в юній дівчині та маленькому хлопчику зовсім просто впізнати її та сина…

Дмитро завжди був хлопчиком-бунтарем, який не міг залишатися осторонь. Ще в дитинстві він відзначався впертістю та наполегливістю. Йому було п’ять років, коли він навчився кататися на велосипеді, і це навчання не минуло безболісно. Він падав, розбивав коліна до крові, але не здавався. Кров текла по ногах, а він витирав її рукою й знову сідав на велосипед. Коли рани трохи затягувалися, він знову йшов на майданчик, знову падав, знову розбивав коліна, але ніколи не зупинявся. Це був його характер. І саме цей характер привів його на фронт.



Лише через чотири дні мама дізналася, що її тоді 25-річний син уже на полігоні, готується до найважливішого бою у своєму житті. Руслана підтримувала його, говорила по телефону, намагалася здаватися сильною, хоча в душі все переверталося з болю та страху.

“Він був революціонер. Ні, він не був, він є. Я не можу говорити про нього в минулому. Він високий, худорлявий. І моя голова впреться йому в груди. Я хочу дуже, дуже міцно його обійняти. Відчути його дихання, його тепло”, - відверто каже Руслана, адже вірить - він є. Він десь там, живий, і вона продовжує чекати.

Жовтень 2023-го став початком її найважчого випробування. Коли прийшло повідомлення, що Дмитро зник, життя розділилося на «до» і «після». Безсоння, страх, нескінченний перегляд новин і телеграм-каналів. Руслана постійно розглядала фото полонених і загиблих, намагаючись знайти серед них рідне обличчя. Це межувало з божевіллям. В її голові точилися розмови – із самою собою, із Богом, зі смертю.

А потім з’явилися вірші.

Це сталося несподівано. Руслана готувала сніданок для молодшої доньки, коли почула в голові рядки. Вона не знала, звідки вони беруться, але вони диктувалися самі. І вона почала писати. Так народився перший вірш, у якому прозвучала фраза: «Вдруге ти його не народиш». Саме вона стала назвою збірки.

Ці 16 поезій – не просто слова. Це біль, надія, очікування. Це голос всіх матерів, які не знають, де їхні сини, які продовжують чекати, навіть коли надія стає примарною. Руслана не присвятила цю книгу лише Дмитру. Вона присвятила її кожній жінці, яка щоночі прокручує в голові одне й те ж питання: «Де моя дитина?»

Руслана показала свої вірші подрузі – письменниці Олені Медведєвій. І почула відповідь: «Це має бути збірка». Так народилася книга, яка стала голосом тих, хто чекає.



“У цій збірці 16 поезій, які були написані напевно протягом 3 місяців з того моменту, як я почала писати. Але не кожен вірш присвячений сину. На презентації багато хто, і в соцмережах пишуть, і я навіть сама так говорила, що ця книга, присвячена моєму синові. Хоча немає тут цієї фрази “Присвячую синові військовому Дмитру, який пішов добровольцем”. У книзі взагалі немає прописаної присвяти. Якби якась така фраза була, то це була б присвята матерям, які чекають зниклих безвісти або з полону своїх дітей. Чому я не наважилась або вирішила не присвячувати саме фразою цю збірку синові? Бо там насправді багато смерті. А я не можу не вірити, я не можу не сподіватися, я не можу не продовжувати любити і не чекати на зустріч, фізичну зустріч і на теплі обійми”, - продовжує авторка.

Сьогодні Руслана презентує свою збірку, яку цитують та вчать напам'ять десятки українських матерів, на зустрічах, форумах та конференціях, допомагає воїнам та організовує інших, готових допомогти. Адже це її спосіб жити далі, говорити про те, що болить та все ж сподіватися… “Навчитися жити після зникнення твоєї дитини на війні, це як вижити після ядерного вибуху”, - каже Руслана.

Але вона не єдина, хто живе цим болем.

Батько Дмитра, Юрій Паскар, знайшов власний спосіб говорити про сина. Він створив у Рівненському обласному театрі ляльок виставу «Пілот і Маленький принц» і присвятив її Дмитру. У цьому було щось символічне. Маленький принц вирушив у далеку подорож, залишивши свій маленький світ. Але ті, хто його люблять, продовжують чекати на його повернення.



На кожну виставу приходить і Руслана. Завжди плаче, але не пропускає. Адже кожного разу це її нагода побути з сином…

У кожного з батьків – свій шлях боротьби. Руслана пише, Юрій творить. Обоє не перестають жити, бо вірять. Бо поки серце матері відчуває тепло її сина, поки вона бачить його у своїх снах, поки шукає його очі в натовпі – вона не припиняє чекати.

І кожен її вірш – це молитва. За Дмитра. За всіх, хто ще не повернувся. За тих, хто обов’язково прийде додому – хай навіть через довгі місяці чи роки. Бо в цьому і є сила українських матерів – не здаватися, не втрачати віру, не припиняти любити.



Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів