«Я вірю, що українці зможуть повернутися в Бахмут», - військовий Сергій Подольський

Сергій Подольський - ветеран війни, який пережив важке поранення та пройшов 15 операцій. Його історія життя та боротьби — це про мужність та витривалість. Це історія, що вражає своєю глибиною. Про війну та службу у складі 77 окремої бригади ДШВ, а також про свої випробування на фронті, - читайте у нашій публікації.

Пане Сергію, розкажіть, будь ласка, про Ваш досвід на фронті, з чого почалася ваша військова історія.
- Я - випускник Костопільського будівельно-технологічного коледжу до повномасштабного вторгнення працював формувальником на заводі скловиробів. До мобілізації я вже мав бойовий досвід. У 2014 році був першим мобілізованим з Костополя. У травні 2023 року пройшов медкомісію і вирушив до навчального центру. Після місячного навчання наша бригада вже була на бойових позиціях під Бахмутом.

- Ми не раз чули з новин про Бахмут, місто, яке стерли з лиця землі. Які ваші емоції були, перебуваючи там?
- Бахмут спочатку здавався гарним містом, але коли ми приїхали, побачили руїни. Це страшне місце, де постійно стріляли... Ми копали окопи та закріплялися, але вороги використовували дрони та хімічну зброю проти нас. Найскладнішим було пережити артилерійські обстріли. Один раз мінометний снаряд розірвався за 10 метрів від нас. Ми впали на землю, схрестили ноги, щоб уникнути поранень. Потім піднялися і продовжили рух. Нас обстрілювали ще кілька разів, але ми змогли втекти на автомобілі. Це власне ще один приклад того, для чого на фронті так потрібні автівки, адже це про мобільність та можливість врятувати життя.



- Навіть на війні треба бути обачним до знаків долі. Скажіть, перед важким завданням, коли ви отримали поранення мали якесь передчуття?
- Хлопці зробили скиди, де ми були на тих позиціях. Їх поранило, посікло руки, ноги, спину. Вони там залишились, і ми мали їх швидко поміняти, тому прийняли рішення швидко реагувати і їхати на заміну.Тоді увечері випав сильний дощ, і ґрунт розвезло. Коли я виходив з будинку, послизнувся правою ногою. Одразу виникло неприємне передчуття, ніби щось погане станеться і саме з правою ногою. Це вже було пізно вночі. Зараз я це вже згадую і зводжу певні знаки, але тоді треба було вирушати на завдання.

- Що відбувалося далі?
- Ми погрузилися в броньовану машину і вирушили на Часів Яр. Там ми побули буквально добу, бо нам сказали, що поки не будемо висуватися на завдання, а вже наступного дня ми пішли боронити наші позиції. В момент, коли ми виконували завдання – несли саперам протитанкові міни і відбулося моє поранення. Територія, куди ми виходили – це просто картинка з фільму жахів. Там вже не було нічого живого. Всюди повалені дерева, а після дощів страшна багнюка. Ми розуміли, що тут підірвалося вже і так багато наших, тому рухалися максимально обережно. Ось раптом - послизнувся, почув гучний звук, підіймаю ногу – а стопи нема.

- Якими були ваші дії одразу після цього поранення, чи змогли зібратися і надати собі допомогу?
- Я наклав турнікет, закрутив його до болю, і це допомогло зупинити кровотечу. Під тими емоціями ще шукав таблетку знеболювального, щоб прийняти. А далі мені реально пощастило, що нас відносно швидко евакуювали. Це було біля 2 години ночі, я ще слідкував за турнікетом, бо ви ж знаєте, що треба накладати турнікет на дві години, а потім вже послаблювати його. Побратим наклав мені ще одного турнікета. Можу сміливо говорити, що ці два турнікети врятували мені життя. Це був мій останній бойовий вихід, який я запам'ятав назавжди. І це дуже добре, що я мав навички медичної допомоги, адже це допомогло в буквальному сенсі зберегти життя.



- В яку лікарню ви потрапили для надання вже повноцінної медичної допомоги?
- Я потрапив у Дніпровську лікарню за числом шість. Там мені ампутували ногу вище, бо почався турнікетний синдром. Мені справді дуже шкода, що ногу довелося ампутовувати вище коліна, бо зараз розумію, що для протезування значно краще, коли є свої коліно, але саме так склалося життя. Далі була лікарня Мечникова в Дніпрі, а після того, як стан стабілізувався, то мене перевезли до Вінниці. Але і там не було все дуже просто. Там я потрапив зразу в реанімацію, мене там теж зашивали, разів п'ять. Це був найважчий період, коли тривали операція за операцією. Мова про те, що ти готуєшся до операції, пережив її і не встиг оговтатися, як за тиждень ти вже знову на операційному столі. В такі моменти здавалося, що світ просто руйнується і ти не зможеш все це пережити, але мені вдалося.

- Зараз ви дуже вміло користуєтеся протезом, навіть водите автомобіль. А з чого все розпочиналося і яким був ваш шлях протезування?
- Вперше ми пішли в протезний у Вінниці, коли вже всі рани загоїлися. Далі Склозавод, де я працював до війни, знайшов контакти організації Юплюс Систем, яка супроводжувала мою реабілітацію. Протезування коштом держави провело протезно-ортопедичне підприємство у Києві. Виготовили спочатку навчальний протез, два місяці я звикав ходити з ним, а вже у серпні тренувальний протез замінили на постійний. Це питання ветеранської політики номер один у державі після підтримки Збройних сил та економічного блоку.



- Як зараз, на цьому етапі, ви адаптуєтесь до цивільного життя?
- Мрію повернутися на своє підприємство. Підтримка рідних для військового неабияк важлива. Як повернутися додому з війни, будучи вже вдома? Я маю власний алгоритм. Спочатку потрібно звикнути до квартири або будинку, а потім вже виходити на люди, говорити, спілкуватися з рідними. Спочатку з рідними, а потім з іншими людьми. Це кілька місяців адаптації, поки звикнеш до людей. Далі вже стає краще. Можна сходити в церкву, до психолога, можна піти до кафе, але головне не бути самому…

- Як той, хто пройшов Бахмут, ви вірите в його відбудову?
- Скажу чесно, я вірю в нашу перемогу та повернення наших земель. Мені дуже хочеться вірити в те, що Бахмут відбудується і туди повернуться українці…

- Що через призму вашого досвіду ви можете порадити діючим військовим?
- Я б порадив бути готовими до всього, вміти швидко адаптуватися і завжди залишатися вірними своїм товаришам. Важливо підтримувати один одного та не здаватися, незважаючи на труднощі.

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів