Програміст на війні: той, хто прийшов із мирного життя

Сьогоднішня розмова — саме про таку історію.

Роман — програміст, який до повномасштабного вторгнення писав код і працював у мирному офісі. Але війна змінила все. Він узяв до рук зброю і став військовим. Як змінюється життя, коли міняєш клавіатуру на автомат? Що тримає і мотивує на передовій? І як війна змінює людину? Про це — наша розмова.

Програміст Роман починав воювати ще 2015 в рамках так званої АТО. І той досвід допоміг йому швидше адаптуватися до нових реалій вже повномасштабної війни.

- Роман, розкажіть трохи про своє коріння. Де ви народились, яким було ваше дитинство?
Я народився в 1985 році в селі Велика Кучурів, що на Буковині. Типове українське село — затишне, мальовниче, з теплими людьми. Мені пощастило мати хорошу родину і вчителів, які надихали вчитися. З дитинства мені давалися точні науки, особливо математика. Вже тоді відчував, що мені цікаво розбиратись у складних речах, знаходити логіку, вирішувати задачі.



- Школу ви закінчили з відзнакою, так?
Так, у 2001 році. Я був серйозним учнем, любив вчитися. Це допомогло мені вступити до Буковинського університету в Чернівцях, на факультет комп’ютерних систем та технологій. Я знав, що майбутнє — за ІТ, і хотів бути частиною цього світу.

- Як минули студентські роки?
Чесно кажучи, чудово. Було багато навчання, але й нові знайомства, перші спроби себе в ІТ-проєктах. Я закінчив університет з відзнакою, і це була не просто формальність — справді старався, бо любив цю справу. Після випуску працював системним адміністратором. Перший реальний досвід — коли ти відповідаєш за мережу, сервери, вирішуєш технічні задачі — це була хороша школа.

- У 2008 році вас призвали на строкову службу. Як це було?
Так, прийшла повістка — і я пішов служити. Потрапив до навчального центру в Полтаві, де готували зв’язківців. Потім мене направили до Гостомеля, у війська зв’язку. Там я і прослужив. Цей досвід був корисним — дисципліна, чіткість, відповідальність. Вперше відчув, що таке військова структура, і як важливо, щоб зв'язок працював бездоганно.

- Після армії повернулися до ІТ?
Так. Почав займатися приватними проєктами. Програмування — це те, що я справді люблю. Працював з різними замовниками, займався як веб-розробкою, так і більш складними системними речами. Це був час зростання, розвитку, нормального мирного життя.

— Романе, як почалась ваша служба в АТО?
— У 2015 році мене мобілізували по четвертій хвилі в рамках АТО. Потрапив у 128 гірсько-штурмову бригаду, в батарею управління артилерійської розвідки поблизу Станиці Луганської.



— Чим саме ви займалися на позиціях?
— (сміється) Тільки нікому не розповідайте про звукометричні комплекси. Це секрет! Насправді саме з їхньою допомогою ми визначали точні координати позицій, звідки ворог вів вогонь по наших силах. Іноді вистачало буквально кількох хвилин, щоб знайти ціль і знищити її.

— Складно було освоїти техніку?
— У мене технічна освіта, та й певний досвід був, тож адаптувався швидко. Робота з машинами, на яких велась розвідка, вимагала точності. Пам’ятаю, була ситуація: одна з машин вийшла з ладу, а єдине підприємство, яке займалося їх ремонтом, знаходилось в Одесі. Але чекати не було коли — довелося самому полагодити. І вийшло! Розвідка не зупинилася.

— Де проходила ваша друга ротація?
— На Авдіївському напрямку. Звукометрія знову знадобилася — виявляли вогневі точки противника й знищували їх. Там і завершив службу в 2016 році, демобілізувався.

— Як ви потрапили в ІТ після служби?
— Пройшов курси в одній великій ІТ-компанії, а в 2017 році переїхав до Львова. Там і почалося моє занурення в нову професію. Працюю програмістом у компанії, яка створює і підтримує сайти для великих ЗМІ.

— І як вам така зміна діяльності? Робота цікава?
— Звісно! Я завжди з головою «пірнаю» у проблему. Якщо є технічна задача — не відходжу від робочого місця, поки не вирішу. Дуже люблю шукати й розбиратись у причинах технічних неполадок — це моє.

— Романе, розкажіть, де ви були на початку повномасштабного вторгнення?
—Я зустрів початок вторгнення у Львові. 25 лютого 2022 року стояв у черзі в міському військкоматі. Тоді я почав службу в роті охорони.



—Які завдання ви виконували на початку служби?
—Потрібно було навчати людей стрільбі, тактиці. Це було нелегко, адже мій досвід у навчанні особового складу був мінімальним.

—Як розвивалася ваша військова кар’єра далі?
—Згодом мене перевели до 10-ї гірсько-штурмової бригади «Едельвейс», у 2-й стрілецький батальйон. Там я служив в окремому протитанковому взводі, зокрема командиром міномету.

—Що було найважчим у вашій службі?
—Найважче було, коли швидко закінчувалися боєприпаси під час інтенсивних бойових дій. У такі моменти піхота зазвичай просить більше вогневої підтримки, а в тебе боєприпаси закінчуються, як гарячі пиріжки на ринку. І саме тоді можуть бути втрати особового складу. Це переживається найгостріше.

—Чи були моменти, які особливо запам’яталися?
—Одного разу СПГ, з яким я воював, розрізало навпіл від прильоту. У той момент ти відчуваєш себе, як без рук, коли дуже потрібен хлопцям.

– Романе, як ви згадуєте період активних бойових дій?
Це було як щось швидке… мимохідне. Немов короткий спалах. Все відбулось стрімко і якось одразу перейшло в більш спокійне русло. Понад рік ми були на позиціях — міномети, гранатомети, пересування полями на «газику». Це вже стало частиною повсякденного.

– Можливо, згадаєте якийсь конкретний епізод, який врізався в пам’ять?
Такі історії з мене доводилося буквально «витягувати». Один випадок запам’ятався — під час обстрілу я був у бліндажі. Майнула думка: «Мої в трубі, піду теж туди» (це була залізобетонна труба, що використовувалась як укриття). Вийшов з укриття — а бліндаж уже засипаний…

– Як вдавалося триматися у таких ситуаціях?
Не треба панікувати. Спочатку аналізувати, перечекати — і лише потім діяти. Ця установка, здається, не раз мене рятувала. Вона підтримувала, не давала потонути у трясовині відчаю. Думаю, це — той хребет, що тримає багатьох з нас на плаву, дає сили і прагнення до перемоги.

– У квітні 2023 року ваша роль кардинально змінилась. Розкажіть про цей етап.
Мене буквально «висмикнули» з позицій — командування поставило перед фактом: звільнилось місце головного сержанта роти вогневої підтримки, треба братися. Нові обов’язки — як бойові, так і адміністративні. Додалося паперової роботи, керування підрозділом. Спершу була розгубленість, але вона швидко пройшла. Я сказав собі: «Головними сержантами не народжуються» — так само, як і командирами міномету.

– Ви згадували, що доводилось виконувати різні ролі?
Так, був і офіцером психологічної підтримки, і діловодом, і сержантом-інструктором. З часом розумієш: треба вміти все — бо на війні часто не буває когось «зайвого» або «не на своєму місці».

– Що для вас особисто є вершиною? Вашим «Еверестом»?
Для мене це — саме роль головного сержанта, керівника напрямку, людини, що тримає процеси. Це етап, до якого я прийшов не одразу, але свідомо. Можливо, хтось закінчить війну знову як цивільна людина. Але багато хто, як і я, проходить цей шлях і стає справжнім професійним військовим.

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів