Історія бійця ТрО з Рівненщини, який після поранення знову тримає в руках інструмент — і лінію фронту

«Совість сама занесла у військкомат», — згадує Василь, боєць 57-го окремого батальйону 104-ї бригади ТрО «Горинь». Тут, серед рівненських тероборонівців, його знають як «Столяра» — не лише за професію, а й за майстерність тримати удар, збирати побратимів, як щити з дощок, — щільно, рівно, без щілин.

Він тримав оборону на Рівненщині на білоруському кордоні, далі — Донеччина, Костянтинівка, Торецьк, і зрештою — Куп’янський напрямок, де оборона щоночі трималась на нитці нервів. У Табаївці, як розповідає Василь, сімнадцять діб вони приймали штурм за штурмом.

«Ще ніч — і були б у кільці. Нас просто стерли б, як розмітку на дорозі».

Але 20 серпня 2024 року фронт наздогнав його руку. Ворожий снаряд перетворив її на рвану «рукавичку». Він дивиться на куксу без пафосу:

«Перші дні чашку чаю не втримував. А тепер — вже можу вимикач клацнути, рубанок затиснути. Цвяхи ще не слухаються, але то питання часу».

Кожен день починається з тренувань. Дві години — на гантелі, резинки, вправи.

«Під мінометами було легше», — жартує Василь, — «але кожен рух — це сантиметр свободи».

У планах — зібрати двері з дуба. Повільно, зате вперто.

Його погляд на життя — прямий і жорсткий. Василь не воює за медалі. Він тримається за цвяхи, дошки і пам’ять. Після перемоги планує повернутись у майстерню, відновити шкільну котельню, яку йому колись довірили, й показати онукам, що сила — не в автоматі. Сила — в характері.

Читайте також: Герой без зірки - добровольцю з Рівненщини просять присвоїти звання посмертно

«Як треба буде — піду й утретє», — каже «Столяр». Він і не сумнівається, що вміє перемагати. Його фронт — і з дерева, і з металу, і з вогню. І жоден із них не зламав його руки — бо не зламав душу.