Від окопів до командування: історія командира роти з Рівненщини

Сьогодні він — командир роти, офіцер, який пройшов шлях від простого солдата до людини, що щодня приймає рішення, від яких залежить життя інших.

Війна для нього почалася не 24 лютого 2022 року, а ще раніше — з розуміння, що справжні зміни в країні можливі лише через боротьбу. "Ми вже показали наш рух до змін у 2014-му. Зараз ми зобов'язані завершити ці перетворення. Ця війна — не просто війна держави, це війна цілого покоління", — говорить Володимир.

Сучасна війна, за словами військового, кардинально відрізняється від уявлень минулого: "Це війна технологій, знань, навичок і витривалості. Це не просто стрілянина, це боротьба розумів, швидкості рішень і людської гідності".

За кілька років служби Володимир встиг побувати майже на всіх напрямках фронту — від запеклих боїв на сході до стримування наступу на півдні. Він не лише брав участь у штурмах і обороні, а й навчався, ріс, аналізував помилки і переймав досвід.

"Я знаю, як бути пораненим. Знаю, як страшно в ямі. Знаю, що значить не бути покинутим, коли болить так, що не можеш кричати. Але я також знаю, як витягати інших — і як важливо, щоб твій командир був поруч не лише на словах", — ділиться військовий.

Командир роти — це не лише звання. Це — тягар щоденного вибору. Що дати бійцям: не лише амуніцію і накази, а й підтримку, впевненість і приклад. "Я бачив, чого чекають від командира солдати. І знаю, що саме їм потрібно, аби вижити й перемогти".

Але найбільше Володимира болить не ворог — а байдужість і лицемірство всередині держави. Він не боїться російського солдата так, як боїться тих, хто у тилу шукає винних замість відповідальності:

"Мене не так лякає ворог, як лякають ті, хто при кожній нагоді шукає винних. Хто в кожній проблемі бачить "їх" — і це, на жаль, не Росія. Ти сам домовляєшся з державою у кабінеті, несеш хабар, але проклинаєш систему. Голосуєш за зручне, а потім зневажаєш результат. Це не державність — це страх, замаскований під цинізм".

Він переконаний: лише особиста відповідальність здатна змінити країну. Не чекати, не перекладати, не виправдовувати. "Державність — це дія. Це коли не чекаєш кращого дядю. Це коли ти сам — держава. З твоїми виборами, мовчаннями, рішеннями. З твоєю совістю або її відсутністю".

Сьогодні Володимир продовжує служити. Його рота — боєздатний, згуртований підрозділ, готовий виконувати найскладніші бойові завдання. Він не звик до тиші — бо знає, якою ціною вона дається.

"Хочеш кращого? Стань кращим. Стань совісним. Або хоча б чесним", — резюмує військовий, для якого слова "служити" та "жити" давно стали синонімами.

Це історія не просто одного командира. Це образ нового українського воїна — того, хто не лише тримає автомат, а й думає, аналізує, росте. Того, хто готовий захищати не лише територію, а й цінності.