З думкою про Європу та Китай
Допоки розвиток пасажирського авіасполучення (яким так переймався колишній шеф Мінтрансу) в Україні залишатиметься “хворим місцем” через хронічне безгрошів’я вітчизняних бізнесменів, сподіватися найближчим часом працівникам аеропорту можна буде лише на вантажні авіаперевезення. У випадку розвитку євроінтеграційних процесів Рівне може стати перевалочним пунктом для вантажів із крайнього заходу Європи до крайнього сходу України. З Києвом буде конкурувати важче, якщо тільки розцінки у Рівному встановлять нижчими. Варто оглядатися і на стрімкий розвиток Китаю — інтереси великої східної держави із розширенням Євросоюзу до українських кордонів спрямовуються не лише на західні, а й на вітчизняні ринки. До речі, нетипова пневмонія у травні 2003 року зіграла злий жарт із рівненським аеропортом — різко скоротилася кількість транзитних вантажів і тодішньому директору аеропорту Володимиру Боришкевичу довелося просити 30 тисяч гривень на облаштування санітарно-карантинного пункту. Тож перспективи ніби і є. Але якщо нині силою якихось вищих сил (чи військових операцій, як вже було раніше) у Рівному почнуть один за одним приземлятися літаки, то вони навряд чи зможуть злетіти.
Причина банальна — не вистачає пального, не вистачає технічного персоналу, немає “розважальної” інфраструктури для пасажирів, злітна смуга знаходиться не у кращому стані.
Востаннє така критична ситуація виникла 8 березня, коли дозвіл приземлитися в рівненському аеропорту попросили декілька приватних літаків. Виявилося, що в технічних служб аеропорту не було навіть пального, щоб завести свою снігоочисну техніку, не кажучи вже про відсутність авіаційного пального.
Ще й досі для нового керівництва аеропорту залишається загадкою, як можна було потрапити в борги за отримане авіаційне пальне. Пальне заправили літакам, ті розрахувалися, літаки полетіли. Зараз немає ні пального, ні грошей, щоб розрахуватися з постачальниками цього пального. Куди поділися кошти?
Боргова облога
Таких запитань достатньо, і відповіді на них повинен дати аудит підприємства, який розпочато за рішенням сесії облради. До того ж, колектив аеропорту, який налічує більше сотні працівників, постійно не отримує зарплатню в повному обсязі. У 2003 році заборгованість із зарплати сягнула 130 тисяч гривень, а вже торік — 260 тисяч. Намагання пана Боришкевича “вибити” з обласного бюджету фінансування для підприємства завершувалося нічим — облфінвідділ говорив про те, що не може фінансувати підприємство, метою якого є здобуття фінансового результату (тобто прибутку). Депутати обласної ради висловлювали своє занепокоєння тим, що, у випадку отримання аеропортом додаткових коштів, усі ті гроші підуть не на розвиток виробництва, а на банальну сплату заборгованості із зарплатні. Тому Володимиру Боришкевичу доводилося вдовольнятися дрібними подачками — спочатку 30 тисяч гривень на обладнання вже згадуваного нами карантинного пункту від нетипової пневмонії у 2003 році та 50 тисяч гривень на підтвердження статусу “міжнародного” у 2004 році. Кредит під заставу майна Володимир Боришкевич не наважувався брати, і облрада такого дозволу йому не давала, свої початкові обіцянки зробити аеропорт прибутковим до 2005 року і пізніші обіцянки до цього терміну вийти хоча б на “нуль”, керівництво аеропорту не виконало.
Ідея відкриття автовокзалу на території аеропорту для маршруток міжобласного сполучення також позаминулого року підтримки не отримала. Власне, відкриття автовокзалу вирішило би проблеми аеропорту лише частково, за рахунок оренди його майна, але докорінно питання б не розв’язало. Та й невже ми такі багаті, щоб переобладнувати (хоча б і частково) аеропорт в автовокзал?
З киянами не сторгувалися
Наступна ідея стосовно рівненського аеропорту виникла минулого року, коли Володимир Боришкевич з’їздив у Київ і вже ніби домовився з потенційним покупцем. Тоді всіх почали переконувати, що підприємство треба продати. Думаючи про світле майбутнє свого аеропорту, Володимир Боришкевич особливо нічим не ризикував: обов’язковим пунктом договору про продаж мало б значитися збереження профілю, працівників і, звісно, директора. У червні минулого року питання продажу депутати облради не змогли вирішити і, як звичайно в таких випадках, “створили спеціальну економічну комісію”. У цей час гарячково шукали кошти на оцінку майна та вели переговори з покупцями (відомо, щоправда, лише про одного покупця в особі представника “Кийавіа”). Залишкова вартість аеропорту склала 3,5 мільйона гривень, і покупець ніби вже був готовий купити аеропорт (“Кийавіа” ще й досі не позбулося амбіцій поєднати організацію авіаперевезень разом з їх технічним обслуговуванням), але втручання обласного керівництва (воно чомусь оцінило аеропорт у 20 мільйонів гривень) не дозволило проектам здійснитися. Після напружених переговорів сторони ніби зійшлися на 7 мільйонах. Але представник “Кийавіа” після того не телефонував…
Ідея продажу настільки була привабливою, що “на досягнутому” вирішили не зупинятися. На чергову сесію облради вчергове протягується питання про продаж аеропорту, і вже наприкінці червня минулого року мінімальною кількістю голосів (“за” — 31 депутат облради) приймається відповідне рішення. “Окрилений” Боришкевич шукає покупців і, зрозуміло, нікого не знаходить. До об’єктивних чинників такої невдачі слід віднести і загальний несприятливий інвестиційний клімат вітчизняної економіки — все ніби затихло до президентських виборів.
Кредит довіри і проект реанімації
Інтерес до аеропорту в цьому році виявила вже нова влада. Якимось загадковим чином прагнення облдержадміністрації погосподарювати в авіаційній галузі збіглося з вибухом праведного гніву з боку трудового колективу. Активізувала свою діяльність профспілка аеропорту і, більше того, ініціювала висунення звинувачень своєму директорові Боришкевичу. Трудовий колектив наприкінці лютого висловлює недовіру директору, серед звинувачень профспілки — нецільове використання коштів, створення величезних боргів із зарплати. Але висловленням недовіри колектив не обмежився, а, керуючись, напевне, революційним підйомом, запропонував свою кандидатуру — 32-річного Василя Якобчука, який попри те, що працює фельдшером у здоровпункті аеропорту, три роки тому встиг здобути фах менеджера в одному з рівненських приватних ВНЗів.
Уже за два тижні Василь Якобчук, ніяково почуваючи себе на засіданні депутатської комісії, доповідав депутатам облради про новий проект реанімації (висловлюючись фельдшерською термінологією) аеропорту, для якої (реанімації) потрібно: збільшення на 300 тисяч статутного фонду підприємства, звільнення від орендної плати та плати за землю та дозвіл на заставу майна під банківський кредит. Цього разу перестороги про те, що вкладені кошти одразу ж розчиняться у борговій зарплатній вирві, ніхто не висловлював. Відстоювати і те, що аеропорт все-таки треба продати, цього разу ніхто не наважився. Аеропорт залишається власністю області. Принаймні до тих пір, поки не прийде час сплати банківського кредиту. Поки що кредит довіри до нової влади та трудового ентузіазму працівників аеропорту і престиж області, яка все ще має аеропорт, взяв гору над економічним розрахунком. Можливо, ця перемога буде виправданою? До того ж, проблеми авіаційної галузі, якщо і знайдуть своє вирішення, то не в Рівному, а в Києві. Ба, навіть у Брюсселі та Пекіні…
