Банкір Віктор Трач полюбляє усміхнених людей

Коли вперше бачиш керуючого філією “Західінкомбанку” Віктора Трача, одразу розумієш: він — людина високопрофесійна і дуже серйозна. Й хоча пан Трач не часто балує співрозмовника посмішкою, за зосередженістю та серйозністю не приховаєш щирості та приязні. Ще одне свідчення цього — кілька сімейних фото на робочому столі. На них — усміхнені син та донька банкіра.

— Якщо не помиляюсь, то “Західінкомбанк” — один із перших комерційних банків, що з’явилися в Україні після здобуття Незалежності.
— Загалом по Україні — так. А Рівненська філія працює з 19 квітня 1996 року — скоро святкуватимемо десяту річницю.
— І ви від самих початків її очолювали?
— Так, із першого дня. А до того часу працював керуючим філією банку “ІНКО”.
— Коли ж ви зрозуміли, що банківська справа — це ваша стезя?
— Чесно кажучи, зрозумів не одразу. За час своєї кар’єри філією поступово пройшов усі щаблі банківського працівника, починаючи від економіста депозитного відділу, потім — кредитного відділу, в.о. начальника кредитного відділу, затим — начальника відділу, і лише згодом — в.о. керуючого філією, і власне керуючого. І це тривале пізнання роботи банківської установи сформувало інтерес до самої справи. Банківська система на той час (та й нині) — це постійно щось нове, постійні зміни. Упродовж моєї роботи двічі відбулася зміна рахунків, грошової одиниці, радикальна зміна курсів валют та процентних ставок (пам’ятаю, колись були відсоткові ставки 500 відсотків річних), ми пережили інфляцію — було, що хочеш…
— Тобто ви практично зі студентської лави почали банківську кар’єру?
— Ні, після студентських років я займався спорудженням доріг та будівель, і лише пізніше, після отримання другої вищої освіти в Національному університеті ім. Тараса Шевченка зрозумів, що банківська справа мені ближча до душі і значно цікавіша. Загалом, мені й досі цікаво пізнавати усе нове, розвивати вміння оперувати грошима, отримуючи прибутки. Але за цим вмінням стоїть дуже велика відповідальність у плані збереження грошей фірм та підприємств, що обслуговуються у банку, а особливо — збереження довіри та внесків наших вкладників.
— Я, власне, хотіла запитати, чи не лякає вас ця відповідальність? Адже за кожною тисячею гривень, якими ви розпоряджаєтесь, стоїть чиясь робота…
— Вона мене не лякає. Просто до цієї справи ставлюся дуже відповідально. І якщо ти хочеш щось робити, то повинен чітко усвідомлювати, що це людські гроші, чужа праця, до яких треба ставитися з обережністю та повагою. І лише тоді ти і твій колектив будете взірцем для клієнтів, і вони говоритимуть, що банк, якому довірили свої кошти, — надійний.
— Що вважаєте своїм найголовнішим досягненням?
— Найголовнішим досягненням для мене, насамперед, є той колектив, який я за десять років зумів сформувати. Це високопрофесійні однодумці, котрі з кожним днем вдосконалюються. Переконаний, що вони є взірцем банківського працівника не лише у Рівненській області, а й в Україні. Другий привід пишатися — високий рівень довіри наших клієнтів. Радує, коли наші вкладники кажуть, що сюди завжди приємно зайти. І не лише принести чи отримати кошти, а й поспілкуватися із працівниками, часом навіть випити з ними кави. Звісно, мене тішить і те, що ми незмінно успішно працюємо і з кожним роком розширюємо горизонти. За щорічними оцінками Нацбанку, “Західінкомбанк” ніколи не виходив з п’ятірки кращих банків області.
— Чи не виникало за ці десять років роботи бажання змінити фах чи, принаймні, місце роботи?
— Мушу вам сказати, що у банку щодня відбувається щось нове: відкриваються безбалансові відділення, впроваджуються зарплатні проекти тощо. Життя не стоїть на місці, тому нудьгувати дуже складно. Та й коли людина віддається своїй роботі, вона не замислюється про зміни. Після стількох років складної і цікавої роботи відійти від цього всього? Отже, всі зусилля були марні? Хоча, в житті буває все. Але, принаймні, зараз я не бачу інших напрямків, де мені хотілося б докласти зусиль. Ну і, крім того, не уявляю собі роботи не в цьому колективі. Хоча у мене є бажання більше дізнатися про специфіку міжнародних банківських установ, великих фінансових закладів, але, думаю, все ще попереду.
— У відсотковому співвідношенні, яку долю вашого життя займає робота?
— Немало… певно, відсотків сімдесят. Розумієте, щоб чогось досягти, необхідно працювати. Тільки бажання, наполеглива праця та відповідальність дозволяють досягти якихось результатів.
— А на відпочинок чи якісь захоплення час залишається?
— Так, я люблю і вмію не лише працювати, а й відпочивати. Влітку їжджу до моря, цього року побував на Гавайських островах, у Лос-Анджелесі, Лас-Вегасі. Взимку люблю лижі — ніколи не пропускаю лижний сезон. Таки правий був Висоцький, коли сказав, що краще гір можуть бути лише гори. Спорт для мене — це азарт, екстрім. Люблю швидкість…
— І на авто теж?
— І на авто. Ще полюбляю великий теніс, навіть участь у місцевих змаганнях, по можливості, беру. Колись мудрі слова сказав академік Амосов: життя — це рух. Так от, для того, щоб повноцінно працювати, щоб почуватися здоровою людиною, мені треба рухатися, займатися спортом. Я от навіть сьогодні о восьмій ранку вже грав у теніс.
— Що допомагає вам боротися зі складними моментами в роботі?
— А я намагаюся, щоб цих складних моментів у мене не було. Найбільша проблема для банків — неповернення кредитів. Тож можу похвалитися, що за десять років у нас було лише два випадки, коли позичальники не повернули кредит.
— Ви вже працюєте у цьому банку майже десять років. У який момент працювалося найскладніше?
— Мабуть, на початку. Коли ми прийшли на ринок, уже працювало чимало комерційних банків, і треба було у конкурентному середовищі ставати на ноги, шукати клієнтів, добиватися їх довіри. Для мене це був час справжніх випробувань, адже мені треба було не лише сформувати колектив, який би повірив у мене, залучити клієнтів та довести їм, що ми — порядний і надійний банк. Коли ти щось починаєш розкручувати, завжди важко, бо від того, яких зусиль докладеш на початку, залежить твій подальший успіх. Час грошових реформ – теж був нелегким, тому що треба було правильно управляти грошовими потоками, іноземною валютою, щоб не потрапити у фінансову халепу. А взагалі, у нашій державі традиційно складними є моменти політичних баталій. Помаранчева революція стала для мене і для банку в цілому іспитом на стійкість та професіоналізм. Щодня доводилося розмовляти із вкладниками, котрі, налякані подіями, приходили й запитували, чи не зникнуть їхні гроші. Особисто переконував не знімати гроші з депозитів, обіцяв усім стовідсоткове повернення. І знаєте, вони повірили мені. Тож це стало ще й іспитом на людську довіру. Хочу сказати, що за останні роки довіра людей до банків зросла, і, на мою думку, це свідчить і про певну довіру до держави.
— Ви дуже гостро відчуваєте конкуренцію?
— Конкуренція була і буде, допоки існуватиме ринок. Коли ти відчуваєш конкуренцію, дух змагань, тоді ти себе тримаєш у формі, у ритмі повсякденного життя, намагаєшся не втратити всього того, що вдалося надбати, і тримати руку на пульсі.
— Скажіть, будь ласка, ви — вимоглива людина?
— Дуже. Насамперед, до себе, але й до інших також.
— Найголовніша ваша вимога до співробітників?
— Порядність, професійність, людяність, щирість і усмішка на обличчі.
— Правда? Усмішка для вас так багато важить?
— Так, і для мене, і для наших клієнтів. Щоправда, на моєму обличчі ви не часто побачите усмішку.
— А чому?
— Робота вимагає зосередженості, й розслабитись можу не завжди.
— Заглядаю вам через плече на фотографії, що стоять на столі. Це ваші діти?
— Так. Син закінчує навчання в Австрійському міжнародному університеті, а донька цього року вступатиме до Мюнхенського університету Людвіка Максиміліана. Обоє обрали економічну спеціалізацію.
— Чому ви обрали для дітей іноземні навчальні заклади?
— Це було їхнє рішення. Сьогодні, крім економічних знань, пріоритетом є знання іноземної мови. Син нині повністю навчається англійською, а донька, яка закінчує 11-й клас школи “Центр надії”, вивчає три іноземні мови: англійську, німецьку та французьку. Вона обрала собі університет, і вже зараз займається з репетитором та вивчає економіку Німеччини. Впевнений, що вона таки стане студенткою.
— Ви приймаєте рішення за своїх дітей?
— Ні, і навіть якби хотів, то не міг би. Бо діти, особливо донька, мають мій впертий характер і все вирішують самостійно. Мені залишається лише пишатися ними.

Loading

Не пропускайте важливі новини Рівненщини Читайте ОГО у Google News
Підписатися
Поділитися:

Головні новини

Прокрутка до верху