23 листопада 2009 під час тренувальних заїздів – за три дні до розіграшу Кубка Європи – на санно-бобслейній трасі в Кенігзєє (Німеччина) сталася трагедія. Через помилку судді чоловічий екіпаж на повній швидкості врізався в жіночий екіпаж, що стартував трохи раніше, з 21-річною Іриною Скворцовою.
Всі залишилися цілі, крім Ірини, яка отримала травми, «несумісні з життям». Ірину екстрено доставили в місцеву лікарню, а потім у клініку в Мюнхені. Щоб дівчина не померла від больового шоку або втрати крові (в цілому в неї потім влили 24 л крові), лікарі на півтора місяця ввели її в стан штучної коми. Через чотири місяці Ірину перевели в реабілітаційний центр. За десять місяців, проведених у Німеччині, вона перенесла більше 50 операцій.
Рік тому Ірина позбулася інвалідного візка. Зараз вона ходить на милицях, сама водить машину, працює тележурналісткою на ВГТРК, а також стала запрошеною гостею на Олімпіаді в Сочі-2014. Нижче – її розповідь про минулі чотири роки.
Аварію я не пам’ятаю. Пам’ятаю тільки, як лягла в боб у листопаді 2009 року, а прокинулася 13 січня наступного року. А як їхали, як зіткнулися, мозок викреслив. Усе моє попереднє життя – як сон. Часом навіть сумніваюся: невже дійсно колись ходила, бігала, танцювала? Хоча прекрасно пам’ятаю ці відчуття. Коли я вийшла з коми, найстрашнішим здалося не те, що я лежу в трубках в реанімації, а що я проспала Новий рік! Як це так, у мене було стільки планів, а я все проспала!
Лікарі не відразу мені сказали, що зі мною. Я поступово, дозовано отримувала інформацію. До квітня – поки не почалася реабілітація – серйозно думала, що повернуся в бобслей…
Тайная симпатия Путина «засветила» обручальное кольцо + ФОТО
Я цим жила, тому, напевно, і не наклала на себе руки. У мене був стимул: залишалося чотири роки до Олімпіади – це святе для спортсменів. Я все розпланувала: два роки на відновлення, два – на підготовку. У лікарів запитувала: «А я зможу піднімати штангу, колишню вагу?» Вони дивилися на мене здивовано і уникали відповіді.
Після аварії неушкодженими у мене виявилися тільки голова (не рахуючи струсів), руки і груди. Нижче – все понівечено. І навіть сьогодні, якщо я випадково бачу себе в дзеркалі, реву. У квартирі, до речі, я позбулася всіх дзеркал.
Після коми все треба було починати з нуля. Я заново вчилася дихати. З апаратом штучного дихання легені працювали на повну. А тут – раз! – Відключили. І потрібно самій, а сил немає. Очима кричу: «Підключіть назад, задихнуся!»
Про біль я навіть говорити не хочу. Знеболюючі спочатку давали раз на годину, потім – рідше, щоб не викликати звикання. Анестезія діяла всього 20 хвилин, інші 40 я корчилася від болю – постійного, і тупого, і гострого, нескінченного.
Сочі-2014: Онлайн-трансляція відкриття Олімпійських ігор
Лежачи в реанімації, я довго злилася на Бога: «За що? Чому я? Та краще б не вижила в цій аварії, навіщо мені таке життя потрібне!» Я досі не можу відповісти на ці питання. Хоча й кажуть, що Бог посилає тільки те, що людина може витримати… З часом злість пройшла, залишилася тільки смиренність. Єдине, що утримувало мене від самогубства, то це те, що хребет був цілий і що ногу вдалося зберегти. А інакше не пережила б, знайшла б спосіб покінчити з собою прямо там, у реанімації.
У квітні 2010 року я переїхала в реабілітаційний центр. Продовжувала вчитися ходити. Перед тим, як зробити крок, опрацьовувала його в голові: «Ось зараз поставлю ногу сюди, а руки пересуну ось так». Дуже довго до цього звикала. І одного разу впала на гальку – нога поїхала, і зробити я нічого не змогла. Ось тоді прийшло усвідомлення, що зі спортом покінчено, – і це була катастрофа.
Усі мої мрії, все, до чого я прагнула 21 рік мого життя, відірвали і викинули. Бігати – не можна, кататися на ковзанах – не можна, стрибати – не можна. Підбори і спідниці, які я так любила, – теж ніколи не можна. А жити – то тоді навіщо?
Я сиділа в колясці, ревіла і більше нічого глобального не планувала. Найближчі цілі тепер були максимум на півроку. Перша – встати з коляски. Так, ногу не відчуваю, не ворушиться стопою, але кістка є, упор є. Дуже добре, значить буду тренуватися. Я вчилася сама пересуватися, митися. Падала, але все одно повторювала. Мінімум півгодини потрібно було, щоб обмізкувати схему і залізти у ванну, наприклад. І ще 40 хвилин на те, щоб продумати, як вилізти з мокрої ванни.
І начебто вже щось виходило, як раптом – бац! – Операція, потім знову, позапланова. І все з нуля. На кілька тижнів вибуваєш з ладу, і м’язи забувають все, чому заново навчилися. Я на місяць пішла в себе. Не розмовляла з лікарями, відповідала на всі питання «I don’t understand», відверталася. Чи не мила голову, нічого не хотіла, тупо дивилася серіали, навіть у соцмережі не заходила. І тут на допомогу прийшли психологи. Раніше я, як багато хто, напевно, вважала, що психолог – це психіатр і мені він не потрібен. А зараз знаю, що неможливо поділитися усім болем з рідними чи друзями. А психолог допомагає виговоритися. Він нейтральний, йому неважливо, хто ти.
Журналісти швидко навісили на мене ярлик: «Вона сильна». Але я не сильна, це просто маска – вдягла і пішла. Я весь час кажу: «Посміхайтеся, це всіх дратує».
Я знаю, що мене обговорюють за спиною: мовляв, квартиру їй подарували, машина є, на телебачення звуть, гроші на лікування отримала, а їй все мало, все кудись лізе. А я не лізу. Ні на одне інтерв’ю я не просилася і на роботу не благала взяти. І допомоги я не прошу. Якщо пробка – їжджу на милицях на метро. Коли не було машини, пересувалася на трамваї, маршрутках. У транспорті я ніколи не прошу поступитися місцем, тому що встати потім ще важче, ніж сісти. Зазвичай стою біля дверей і спостерігаю, як мене сканують. У Німеччині, якщо навіть без голови проїдеш, то не будуть витріщатися. А у нас, якщо якась вада, тут же розглядають. Дуже неприємно.
Але іноді буває по-іншому: їду в метро, настрій на нулі, і підходить раптом хлопець чи дівчина: «Ви Ірина? Можна з вами сфотографуватися?» І все – у мене посмішка до вух, на весь день заряд радості.
В інвалідну коляску я більше ні за що не сяду. Моя наступна задача – взагалі обходитися без милиць. Торік я отримала водійські права. Спочатку мене довго не приймали ні в одну автошколу, потім інструктор не розумів, як мене вчити. Стопу правої ноги я не відчуваю, управляюся однією лівою. Але нічого, пристосувалася. Іспити здавала без блату, по-чесному. Отримавши права, наступного дня поїхала за місто на машині.
Зараз мені 25 років, і понад усе на світі я хочу вийти заміж і народити дитину. Тим більше, що лікарі говорять, що народити за допомогою кесаревого розтину я зможу.
Без спорту я – нікуди. Зараз навчаюся в Педагогічному інституті фізичної культури (Піфке) в магістратурі, обрала спеціальність «спортивний психолог». Мені це цікаво. І я на власному досвіді знаю, наскільки важлива психологія в стресових ситуаціях.
Джерело: Халіма Мірсіяпова
