“Боси” з Лівії

Вона наймолодша у
маленькому корець-
кому медичному земляцтві у Лівії. Але тепер перед відпусткою підписала угоду, що бажає залишитися тут ще на один річний термін.
…Десь на третій чи четвертий день по приїзді у Корець Оксана стомилась. Від своїх розповідей. Спочатку все з подробицями викладала мамі, татові, потім — дальшій рідні, потім — сусідам, колегам, знайомим, колишнім пацієнтам. “Треба було записати все на магнітофон і по черзі прокручувати”, — бідкалася дівчина. А розповідати було про що. Бо Лівія — то не обжиті нашими заробітчанами-українцями Польща чи Росія, навіть не Італія чи Португалія. Це зовсім інший, мусульманський світ з незрозумілими пересічному європейцю законами, умовностями, деталями й атрибутами.
Вже й не хочеться згадувати про передісторію від’їзду, що коштувала і їй, і рідним немалих роздумів, вагань, хвилювань. Але батьки ніяк не могли стримати дочку, бо змалку знають її як особу по-доброму вперту й цілеспрямовану. Своїх намірів вона не приховувала. Крім притаманного молодості бажання побачити світу, мала мету конкретну — заробити гроші для навчання у медінституті (“червоного” диплома медучилища тут виявилося замало — потрібні ще й гроші).
Після слізного прощання у Бориспільському аеропорту у Корці почали чекати листів. У конвертах з чудернацькими марками, зі знімками їх Оксани то серед барханів Сахари, то серед обвішаних золотом пацієнтів, то на справжньому східному базарі. Писала, що у неї все добре. Але батьки мали сумніви: а може, дочка приховує щось, щоб їх зайвий раз не хвилювати. Заспокоїлися аж коли її побачили, обняли й почули цілу “шахерезаду”, де все хоч і було незвичним, але не таким вже й поганим для їхньої медсестри.
Працює вона у поліклініці у Місураті — третьому за величиною місті Лівії. Середземне море, пальми, мінарети й інша екзотика були для прибулих дивиною тільки рік. Їх більше цікавила робота. Про неї навіть якось ніяково розповідала колегам. Про якесь порівняння в оснащеності, забезпеченні з районною лікарнею не може бути й мови — найновіша техніка, діагностична апаратура, найрізноманітніші ліки, яких на подив наших землячок ніхто не випрошує, не видає, не залишає. Виявилося, що медсестри тут не виконують свого традиційного ритуалу — не перуть, не прасують халатів. Вони одноразові, а після зміни просто викидаються у лахміття.
Оксані запропонували знайому справу — працювати у хірургічному відділенні. Спочатку дуже вразило, що тут лікується надто багато, як за нашими мірками, постраждалих в авіапригодах. Але це одна з реалій лівійського життя. Для тамтешнього люду придбання особистого транспорту не проблема (набагато дорожче коштує традиційний для бедуїнів верблюд). А от щодо дотримання якихось правил дорожнього руху, то на це є хіба що якісь натяки у більших містах, а далі від них їде хто як хоче, може і вміє.
Мешкають українські дівчата тут же, при госпіталі. Кожна має окрему кімнату, загальну кухню, санвузол. Спочатку лікувальна установа пропонувала їм свої безкоштовні харчі. Але арабська кухня виявилася для наших медсестер занадто гострою й калорійною, що змусило всерйоз замислитись про фігуру. До того ж порції були такі, що при всьому своєму бажанні не образити господарів вони не могли їх подужати. Тому з притаманною українцям ментальністю вирішили, що краще буде не дошкуляти господарям, а купляти все самим у супермаркетах і на базарах й готувати. Тим більше, що порівняно з нашими цінами тут продукти набагато дешевші (мішок цукру — 15 доларів, п’ять кілограмів рису — два долари, але пляшка горілки — 90 доларів: мусульманська країна, одним словом). Звичайно ж, якось у хвилину ностальгії дівчата захотіли сала. Купили його у магазині, але виявилося якесь не таке на смак. Аж потім довідалися — верблюже. Про свинину у Лівії не може бути й мови.
Ще одна реалія тамтешнього життя — прогулянки по місту й відвідання магазинів — трохи відрізняються від того, що у нашому традиційному розумінні. Українських дівчат завжди супроводжує виділена госпіталем охорона — на всяк випадок. Хоч про якісь домагання з боку гарячих арабських хлопців вони не чули, але іноді можна втрапити у неприємності. Лівійці дуже вимогливо ставляться до зовнішнього вигляду жінок, навіть якщо це іноземки. Вони, як мінімум, повинні бути або у довгих спідницях, або брюках. Оксана розповідає, що за порушення цього табу поплатилася одна з її вінницьких подруг, яка надто виклично, як на думку їхньої поліції моралі, демонструвала свої жіночі принади — медсестру впродовж доби попросили покинути країну.
Єдине, що спочатку дуже утруднювало життя — мова. Медики (а вони у госпіталі і араби, і французи, і чехи, і румуни) між собою спілкуються англійською. А що то за лікар, що не може доброго слова сказати пацієнту? Тут вже потрібна арабська. Довелося згадувати і вивчене у школі, й починати вчити незнайому мову, де здавалося спочатку одні шиплячі звуки. Тепер Оксана може порозумітися і з ними, й з іншими, а іноді, телефонуючи додому, вверне кілька арабських фраз, що викликає подив на іншому кінці дроту — у Корці.
Мабуть, її з нетерпінням чекали у Місураті подруги з Корця (їх там двоє), і з Сум, і з Чернігова з найсвіжішими новинами з Батьківщини.
А от те, що світ тісний, Якубці зрозуміли на прикладі своєї родини. Бо вважають, що якоюсь мірою причетні до глобальних світових процесів. Мають на увазі протистояння Америки й арабського світу. Тому уважно дивляться новини, які навряд чи так цікавили б їх рік тому (новий телевізор, до речі, купила їм Оксана під час відпустки, а ще машину дров, щоб мали щось у хаті приблизне до лівійської температури, профінансувала сесію брату-заочнику).
— Воно якось аж ніяково, що дитина у двадцять років допомагає тобі, коли б мало бути навпаки, — сумно міркує пан Володимир. — Але не ми придумали такий світ, не вигнали дітей за тридев’ять земель…
А у Корець і далі приходять “боси” з Лівії…