Утому, що популярність боулінгу стрімко росте, немає нічого дивного. Крім ігрового азарту, він інтригує простотою правил — в нього можуть грати в буквальному значенні слова ВСІ: 3-4-річні діти, юні дівчата, незібрані та неуважні професори, пенсіонери, інваліди. Боулінг має чудову здатність об’єднувати людей — як спорт і як гра, як шлях до здоров’я і як хороша розвага. Це — другий вид спорту з масовості гравців після футболу у світі й після баскетболу в США. Він активно розвивається, і багато в чому завдяки своєму сімейному характеру. Ви можете прийти в боулінг-клуб усією родиною, позмагатися в майстерності, потренуватися, нарешті, відмінно відпочити разом.
Міжнародна Федерація боулінгу (FIQ) об’єднує 125 національних федерацій: WTBA (Асоціація гри в боулінг за системою 10 кегель) — 97 країн і WNBA (Асоціація гри в боулінг за системою 9 кегель) — 28 країн.
Прототипи куль і кеглів були виявлені археологами в Стародавньому Єгипті в могилі дитини приблизно 5200 років до н.е. У Німеччині в II ст. н.е. на сільських гуляннях теж грали в подібну гру — там кидали камені в 9 дерев’яних кийків, що називалися кеглі (Kegeln). Дотепер гравців у боулінг у Німеччині іноді називають “кеглерами” (Keglern).
Письмові згадки XII століття, знайдені в Англії, описують дуже популярну у військах гру. Вона була настільки цікавою, що їй присвячували більше часу, ніж практиці стрілянини з цибулі. В 1366 році англійський король Едвард III був змушений оголосити гру в кеглі поза законом. У середні IV століття в Європі з’явилися і дотепер існують різні варіанти гри з кулями і кеглями. Приміром, італійська гра bocce і французька petanque.
Cхожою грою захоплювалися й у Нідерландах. Саме звідти боулінг у XVII ст. потрапив в Америку, всупереч поширеній думці про американське походження цієї стародавньої гри. Тоді в Америці її називали “голландські кеглі” (Dutch pins). На території сучасного Нью-Йорка досі існує квартал “Боулінг Грін” (Bowling Green — галявина для гри в кулі), де живуть голландські переселенці.
Гра швидко завойовувала Америку — від паркових галявин до особняків великих промисловців, де стало модно встановлювати доріжку для боулінгу. Незабаром люди почали грати на гроші, що викликало громадський осуд. У результаті власті деяких штатів оголосили поза законом “гру в кулі з 9 кеглями”, як тоді називався сучасний боулінг. Щоб обійти цю заборону, аматори додали ще одну кеглю. Так з’явився варіант гри з 10 кеглями, найрозповсюдженіший сьогодні. Гра отримала назву “боулінг”, від англійського дієслова “bowl” — “катати кулі”.
Але на цьому історія тільки починається. І своє сучасне обличчя “гра в кулі” набуває на початку XX століття, із використанням механізмів і електроніки.
Дехто стверджує, що боулінг почався з… більярдного столу. Його першу модель у 1845 році з кращих сортів дерева сконструював Джон Мозес Брансвік, молодий іммігрант зі Швейцарії. Ідея розваги за більярдним столом за допомогою невеликих кульок привела до думки, що можна розробити і пустити в промислове виробництво доріжки для ігор з великими кулями, що так полюбилися азартним американцям. Через деякий час компанія “Брансвік” (Brunswick) стала провідним виробником устаткування для розважального відпочинку і спорту, названого “боулінг”. Цей вид спорту стрімко завойовував шанувальників, і наприкінці минулого століття в США вже була створена перша національна ліга.
Кількість боулінг-центрів зростала, і все було б чудово, якби не чисто технічні труднощі. Справа в тому, що не вистачало… хлопчиків. Звичайних спритних хлопців, котрі повинні були встановлювати кеглі, збиті кулями гравців. Мало того, що цих юних помічників було важко знайти, вони ще були до того ж брудні, ненадійні та грубі з відвідувачами. Як завжди, справу вирішив випадок.
У 30-х роках у Нью-Йорку був невеликий боулінг-центр, яким керував Джордж Берклі, а завсідником центру був інженер Готфрід Шмідт, який працював у компанії Декстера Фоддера. Одного разу на заводі у Фоддера Берклі побачив машину, котра всмоктувала папір і в такий спосіб піднімала його на пресувальні машини-пакувальники. Промайнула думка: а чи не можна пристосувати цю технологію для підняття кеглів? Берклі поділився думкою з Готфрідом, і той погодився допомогти другові. Тяганина з пошуками спонсорів для створення пінспотера — так назвали цю машину — затяглася. Потім почалася Друга світова війна — уже було не до боулінгу…
Наприкінці 1945 року невелика компанія АМФ повернулася до проекту пінспотера. І в 1946 році його продемонстрували на виставці. Із цього моменту розвиток боулінгу став стрімко набирати оберти, поступово завойовуючи світ.
