Однак, я боюся… Я дуже боюся ходити у відділення онкогематології. Ви навіть не уявляєте – як я боюся!!! Я щоразу переступаю поріг лікарні і відчуваю як кров пульсує навіть у скронях… Не дивно, що коли сьогодні один тато взяв поміряти мій пульс – він був 81 удар, з моєю то вагою у 53 кг!
Якщо ви думаєте, що волонтер – це людина в бронежилеті, той, кому як обраному вдається його натягнути і не перейматися нічим, а лише боротися за життя і допомагати-допомагати-допомагати, то ви помиляєтеся!
Ми слабші, ніж ви гадаєте.
Я плачу… Я досить часто плачу…
А як можна реагувати на таку ситуацію, коли ти точно знаєш, що от в цієї дитини вже нема шансів, а лікарі просто відтягують болючий момент розставання… НІ, поруч з цією мамою ми не плачемо! А як можна не плакати – втрачаючи дитинча? – НІ, ми не плачемо, коли стоїмо з останніми словами перед від’їздом… до Господа. МИ плачемо вдома, біля вікна, біля гардеробу, в туалеті… Де завгодно, але тільки не перед цими батьками, не перед друзями, знайомими… Перед батьками цих хворих дітей наш страх може показатися лише на табло апарату, який показує занадто високий пульс.
У нас нема ніяких бронежилетів. Як нема їх і у вас. І ми зовсім не обрані. Ми просто робимо щось маленьке, але кожен своє. Як мурашки. Несемо щось позитивне та веселе до хворих дітей навіть тоді, коли зціплюємо зуби від страху, а скули на обличчі ходять ходором.
А в нас ще стільки планів, стільки роботи!.. Інколи здається, що нічого не робиш суттєвого, але дозволь хоч на мить зникнути комусь із «мурашок», зупиняється весь механізм нашої «машини-допомоги».
Дуже хотілося б, аби чим більше людей долучалися до цієї «машини», вдягали на себе неіснуючі бронежилети і допомагали цим дітям…
Станьте волонтером! Для цього треба стати просто сміливішими!
Контакти
Тел. 067 363 6667, 098 4526916
За матеріалами: poryatunok.at.ua
