Cкальпель і рушниця – зброя династії Нестеренків

Домовитись про зустріч з Леонтієм Миколайовичем та Олександром Нестеренками було дуже важко. Адже в кожного з них — “забитий” графік. У старшого, хірурга з 40-річним стажем — цілий день прийом у поліклініці, у молодшого, кандидата медичних наук з медичною практикою протягом 20 років — численні операції в хірургічному відділені. Коли ж вдалося спіймати їх обох на місці, наша розмова затягнулася на години… Леонтій Миколайович поринув у спогади, а Олександр розповідав про сучасну професію лікаря…

Справжній хірург – творча натура
— Ви зараз які посади обіймаєте?
— Л.М.: Нині я хірург обласної клінічно-консультативної поліклініки. Тут я вже давно — із 1995 року. Почав працювати в Острожці — там, де жили мої батьки. Згодом, у 1968 році, мене перевели до обласної клінічної лікарні. Перейшовши потім працювати в поліклініку, ще суміщав роботу на стаціонарі. Робота в стаціонарі була цікава… (загадково посміхнувся – авт.). Лікували все. Часто доводилось їздити допомагати нашим районним колегам. При екстрених випадках літали у райони на літаку, навіть гелікоптер у нас був.
— О.Л.: Відтоді і до сьогоднішнього дня, мабуть, за інерцією, це називається санавіація. Правда, корінь “сан” лишився, а от “авіація”…
— Л.М.: Коли прийшов на роботу, застав ті часи, коли навіть доріг для автомобілів подекуди не було. Тому ми змушені були користуватись літаками. Цікаво, що тоді по всіх населених пунктах були такі собі польові аеродроми.
— Не сумуєте сьогодні за тією “оперативною” роботою?
— Л.М.: Звичайно, сумую. Сумую за тією суперактивною хірургічною роботою, яка була раніше. Але я продовжую оперувати, правда, в дещо менших обсягах. Пам’ятаю, приходиш раненько на роботу, миєш руки і йдеш на операцію. А хірургічних хворих нам подавали, як на конвеєрі. Працювали цілодобово. Тому, повірте, зараз у поліклініці мені набагато легше. Коли я прийшов в обласну лікарню, діапазон роботи був більший, оскільки ще не було відділень дитячої, серцево-судинної хірургії.
— Тобто зараз однозначно легше працювати?
— Л.М.: Сьогодні надзвичайну роль відіграє технізація медицини. Колись, до прикладу, виявити камінь у жовчних шляхах було дуже важко… Щоб провести дослідження пацієнта, треба було вводити різні контрастні речовини, робити знімки, а тоді за тими тінями треба було вишуковувати, що там негаразд…
— О.Л.: Я скажу так: ефективність діагностики при наявності УЗД-знімків зросла до 100 відсотків.
— Л.М.: Безперечно, стало легше. Як колись була приказка у хірургів: “Хочеш побачити — розріж” (іронічно посміхається – авт.). Часом було розкриєш живіт пацієнту і розумієш, що в даному випадку потрібно до 10 різних оперативних втручань! Ось тут і проявляється творча натура хірурга.
— О.Л.: Можна провести паралель із художниками. Тих, хто малює — багато, а тих, кого називають художниками… (прицмокнув язиком – авт.) — одиниці. Так і тут. Просто є справжні хірурги, в яких є кураж, присутня творчість у роботі.
— Ніколи не задумувались зайнятися сімейною приватною медичною практикою?
— Ні. По-перше, через недосконале вітчизняне законодавство. По-друге, мене часом так дивує, що частина рівнян звертаються до справді непрофесійних приватних медзакладів, де робота більше будується на авантюризмі та шарлатанстві. Не можу пояснити цього феномену.
— Ваша думка щодо корупції в медицині.
— О.Л.: Я думаю, ця проблема в нас просто надумана. Куди йдуть гроші усіх пацієнтів? На медикаменти. Сьогодні, щоб пролікувати гострий панкреатит — треба мінімум 100 доларів у день!
— Л.М.: Коли мене питають, скільки коштуватиме операція, я завжди відповідаю: “Гроші треба не на операцію, а на засоби, якими вона робитиметься”. Починаючи від скальпеля, а там бинти, вата, медикаменти для наркозу і т.д. Слава Богу, коли все проходить гладко, а коли — ні? Тому треба, щоб гроші в кишені були.
— О.Л.: З іншого боку, є ще одна проблема. Мені здається, що це дає про себе знати відгук колишніх радянських часів. У нас була держава всіх бідних і голодних. Бідним треба було все задарма, за “дякую”. Весь світ за медицину завжди платив. Чому ж у нас жебраками повинні бути лікарі, вчителі?

Віражі долі: батько й онука народилися в інституті
— Леонтію Миколайовичу, а як ви оцінюєте роботу нинішніх молодих спеціалістів?
— Л.М.: Усе залежить від людини… От як би вам так коректніше сказати… (мовчить декілька хвилин, руки склав “у замочок” – авт.). Просто чомусь нині у молоді немає такої тяги… Колись ми, молоді хірурги, не пропускали жодної операції, які робив хтось із нас, набиралися досвіду. А тепер один робить операцію, а всі інші сидять в ординаторській і щось там “риються” в комп’ютері… Знаєте, як кажуть, льотчику хочеться літати, так і справжньому хірургу хочеться оперувати, щоб рятувати чиєсь життя.
— Пане Олександре, а що вам було найважче, коли були молодим спеціалістом?
— Л.М.: Я скажу (бере руку сина у свою — авт.). Найважче йому було догодити батькові, адже хірургії він практично з дитинства вчився в мене (обоє сміються — авт.).
— То все-таки батьківська думка відіграє важливу роль в оцінці власної роботи? Здається, у вас і мама — лікар?
— О.Л.: Так, мама Зінаїда теж лікар — невролог у міській лікарні, заслужений лікар України. Часто батько споглядав, як я проводжу операцію. А потім я завжди чекав його оцінки.
— А батьки якось впливали на ваш вибір професії?
— О.Л.: Ніколи. І не треба було. Я з братом фактично виріс у цій лікарні, в цій атмосфері. Ми з братом (він у нас також медик, доцент Івано-Франківського медичного університету, серцево-судинний хірург обласної клінічної лікарні Франківська) не уявляли для себе іншого життя.
— Л.М.: Ми з дружиною познайомились в інституті. До речі, і Саша народився теж там (сміється – авт.) — прямо в інституті.
— О.Л.: І це лише квіточки… От моя старша донька Анна теж народилася в медичному інституті, де вчилася моя дружина. Не повірите, але це сталося під час занять з… гінекологічно-акушерської справи! Прямо на очах у викладачки та всіх одногрупників моєї дружини. Правда, чоловіків культурно попросили вийти під час пологів… На щастя, все пройшло добре. Ще й, вважайте, практика студентам була.
— У такому випадку дочка просто повинна була теж стати лікарем…
— О.Л.: Безперечно. Проти долі не попреш. У медицину пішли і мої діти, і брата Володі. Старша дочка Анна вчиться на п’ятому курсі Івано-Франківського медичного університету на лікувальному факультеті. Молодша задумується над тим, щоб стати стоматологом.
— А у брата Володимира?
— О.Л.: Старша дочка Світлана цьогоріч також стала студенткою того ж університету (сміється – авт.). А меншенька тільки у п’ятий клас гуманітарної гімназії ходить.
— Леонтію Миколайовичу, то у вас самі онучки…
— Л.М.: Так, я виховав синів, а вони подарували мені дівчаток. Знаєте, коли хлопці були малі, здавалося, що їх складно виховувати. А коли з’явилися онучки, я зрозумів, які в нас були золоті хлопці… Якщо порівняти, то хлопців було виховувати простіше.
— О.Л.: У нашій сім’ї ніколи не було диктатури. У нас завжди були дружні стосунки.
— Хірург — це людина постійної надзвичайної концентрації уваги. Як відпочиваєте від перенапруження?
— О.Л.: Як коли. Іноді сон, іноді — активний відпочинок. Я, наприклад, останнім часом почав їздити на ловлю щуки. Батько також залучив нас, і мене, і брата, до такого відпочинку як полювання. Кожен рік їздимо. Серед хірургів це досить поширений спосіб відпочинку.
— Л.М.: Коли нас була маленька когорта хірургів, ми проводили по чотири-п’ять операцій за ніч, я тоді дзвонив додому, казав дружині: “Зіно, ми зараз з хлопцями (з колегами-хірургами — авт.) прийдемо додому, нам треба відпочити”. Вона із задоволенням прокидалась, робила нам каву, ми сідали у вітальні, годинами говорили і тихенько співали улюблених українських пісень… Оці розмови й були для нас відпочинком. А тоді вранці треба знову збиратись і йти на роботу, ставати до операційного столу, щоб боротися за чиєсь здоров’я…
— Розкажіть про своє захоплення полюванням…
— Л.М.: О! (Закотив очі, посміхаючись — авт.).
— О.Л.: Зачепили…
— Л.М.: Я справді їжджу полювати вже дуже давно, з молодості. У мене вже зараз є цілий арсенал зброї, незважаючи на те, що я Саші і Володі подарував по рушниці. Я люблю зброю, ще з дитинства. Навіть не знаю, чому.
— О.Л.: З усіх часів у справжніх чоловіків було три захоплення: коні (як засіб пересування), зброя та жінки. Ну, правда, коней тепер замінили автомобілі…
— Значить, крім полювання, у вас повинна бути ще пристрасть до автомобілів…
— О.Л.: Є. І неабияка. Завжди кажу: автомобіль треба любити і поважати! Першим моїм авто був “Опель Кадет”, потім “Ауді 100”, а там BMW 520, і ще цілий список (усміхається – авт.). Сьогодні їжджу на чорному “Мерседесі” (“Даймлер-Крайслер” 2003).
— Л.М.: А я ось уже котрий рік наколесую своїм червоненьким Volkswagen Passat. Хоча до того не одне авто “з’їздив”: одних тільки “Жигулів” мав аж три. Колись, ще як був молодий та сини були малі, дуже захоплювався автомобільним туризмом. Так з сім’єю весь Крим об’їздили. Пам’ятаю, дефіцит бензину тоді був страшний, тому мусили забивати увесь кузов каністрами з паливом. А спека на дворі тридцятиградусна. От зараз думаю, десь майнула б іскра і все… Але тоді були молоді — нічого не боялись. Ганяли, як скажені… І де ті часи?…

Loading

Не пропускайте важливі новини Рівненщини Читайте ОГО у Google News
Підписатися
Поділитися:

Головні новини

Прокрутка до верху