Згодом — незвична самотність. Лариса бачила як важко їй одній, без твердого чоловічого плеча, виховувати дитину. П’ятирічна Настуся була єдиною розрадою в цьому нестерпному житті. Але, разом з тим і надто важким тягарем…
Кожна година робочого дня для жінки тепер стала гіршою за пекло. Але вона втомлювалася не тільки фізично. Найбільшою мукою для неї були переживання дочки. Адже та постійно плакала й запитувала: “Де наш татко?” Лариса більше не могла стримуватися, кажучи доньці неправду про її батька: замість того, щоб втішити дитину, вона плакала разом з нею.
На щастя, у важку хвилину жінці посміхнулася доля — за допомогою до неї звернувся колега. Він не мав житла і попросив тимчасово пожити в одній з кімнат просторої квартири. Лариса залюбки запросила його в свій дім. Слід зазначити, що Андрій неодноразово бував у них в гостях, ще тоді, коли вона жила з чоловіком. Лариса добре знала, як раділа йому маленька Настуся, отож, прийняла Андрія в свій дім, мовляв, нехай поживе: йому треба дах над головою, а нам — чоловіка в хаті.
Двадцятирічний Андрій працював на тому ж підприємстві, що й Лариса, тож молоді люди добре знали одне одного й були добрими друзями. Більше того, хлопець подобався їй. Вона завжди милувалася його вродою, цінувала високий, як на двадцять років, інтелект та добрий характер. Та думки про будь-які ближчі стосунки з Андрієм були в Лариси лише в уяві. Вона любила свого чоловіка понад усе і ніколи б не зрадила.
Але тепер обставини склалися по-іншому. Приймаючи молодика у свій дім, Лариса вже розуміла — він залишиться в неї назавжди. Доньці проте чомусь сказала: “Цей дядя поживе в нас трохи”.
З перших днів спільного життя Андрій також проявив небайдужість до Лариси. Жінка виглядала привабливою і вродливою, що хлопець не міг не помітити. Так народилося між двома молодими людьми кохання: гаряче й палке. Полюбив він і свою названу доньку Настусю, тож завжди піклувався про неї: часто після роботи або у вихідні водив її на прогулянки, в театр ляльок, музей; допомагав їй вчити абетку. Хлопець був хорошим батьком та чоловіком. Його анітрохи не хвилювало минуле Лариси. Головне, що він любив їх, а вони його. Відтак усі були щасливі. До того ж дівчинка почала називати Андрія татком.
Але так тривало недовго. Минув час, і обставини змінилися. Андрій чомусь став відчуженішим, дивним. Лариса помітила це одразу, хоча той намагався не подавати вигляду. Жінка вже знала, що він їй зраджує і невдовзі покине сім’ю. Вона зрозуміла це ще тоді, коли хлопець вперше повернувся додому пізно, без настрою ще й помітно здивованим. Бо так було з її першим чоловіком.
…Молоді люди розійшлися тихо і спокійно. Лариса знову залишилася сама з донькою, але цього разу з її очей не впала жодна сльозинка…
От тільки вона не могла вже пробачити собі те нещастя, яке завдала своїй дитині. Вона не могла пробачити собі свою доброту, довірливість, наївність. Вона вже не знала, як з цим жити далі, картаючи себе за кожну сльозинку, що падала з очей доньки. Вона не хотіла жити, але мусила — лише для своєї доньки. Вона хотіла виростити її, навчити й застерегти. А далі, як Бог дасть…
Тим часом донечка знову почала запитувати: “А де мій тато”…
