День Перемоги устами звичайної рівнянки

Сідаючи за написання матеріалу про День перемоги, спочатку була ідея написати репортаж, про святкування у Рівному. Але на електронну пошту прийшов лист від читачки, саме про день перемоги. Написаний від щирого серця, він зачепив, що називається “за живе”. Тому й вирішив замість репортажу про святкування, просто подати вам цей лист звичайної рівнянки, яка як і мільйони людей, змогла народитись тому, що сьогоднішні ветерани виграли ту війну.

Невідомому солдатові…
У День Перемоги я мріяла б пройти по святкових вулицях нашого міста з моїм дідусем Скориком Михайлом Моїсеєвичем, учасником бойових дій, кавалером багатьох орденів та медалей, що на стіні рейхстагу у Берліні 1945 року залишив і своє ім’я. Але давно уже його немає з нами…

Фронтові пісні з самого ранку лунали в моїй голові. Дуже хотілося на парад. О 9-й годині 50 хвилин всі святково одягнені рівняни з квітами і повітряними кульками вишикувалися у колони та очікували початку свята. Кілька червоних тюльпанів у моїх руках я мала на меті подарувати одразу, хоч комусь із ветеранів, і попрямувала до автобусів, де зустріла одного колоритного бородатого дідуся у військовому мундирі з орденами й медалями на грудях. Мої вітання “мій ветеран” слухав дуже уважно. Ми познайомились, розговорилися. Олександр Васильович, як виявилося, служив на фронті зв’язковим і рацію, вагою більше 5 кг, та котушку з дротом носив під кулями до кінця війни.

Автобуси з ветеранами рушили, колони демонстрантів теж. Мене здивувало бажання старого воїна крокувати самому від міської управи аж до Меморіалу Слави по вулиці Дубенській. Погодьтеся, відстань чимала! Але факт лишився фактом: раз-у-раз витираючи спітніле чоло, “мій ветеран” спритно і браво прямував до головної мети того дня – на мітинг. На своїх височенних підборах я ледь встигала за нашим воїном, який у свої 84 роки (!!!) ще й рівнявся на молодих військових, а моє прохання сісти до автобуса категорично відхилив. Зате встигав Олександр Васильович приймати квіти від рівнян: старших і молодих, школярів і зовсім малесеньких діток під час цієї тріумфальної ходи.
Я відчувала таку безмежну гордість за те, що мала честь йти поруч з ним. Це було так зворушливо, що сльози наверталися мені на очі, адже у більшості рівнян був теж такий самий піднесений та урочистий настрій. Усмішки, сльози, вітання, радість, вдячність – все це разом сяяло на обличчях людей. Байдужих ми не помітили.

Позаду нас йшли двоє молодих хлопців, які несли повні оберемки квітів і кульок, що їх дарували “нашому ветеранові”. А коли ми наблизилися до Дубенської вулиці, на ній було так багато школярів та дорослих, які стояли у 4-5 рядів, що Олександр Васильович гордо розправив плечі, вище підняв голову і сказав: “Весь город сегодня вышел. Спасибо ровенчанам! Давно так не было. Мы этого дня ждем весь год!”
P.S. Не знаю я прізвища Олександра Васильовича, але переконана – хтось знає і про такий щасливий епізод мого життя йому перекаже”.

Алла ШИКУЛА, викладач ВПУ-1, м.Рівне

Звісно, можна вести дискусії про те хто був винен в тому, що та війна почалась. Дошукуватись історичної правди і справедливості. І переконаний, що це потрібно робити. Але дивлячись на сивочолих ветеранів, які пройшли війну і дожили до нашого часу, розумієш: як би там не було, але вони, справжні герої, які виконали свій обов’язок і перемогли. Перемогли задля себе, своїх батьків і дітей, заради своєї землі, як би вона тоді не називалась. За це їм честь і хвала!

Loading

Не пропускайте важливі новини Рівненщини Читайте ОГО у Google News
Підписатися
Поділитися:

Головні новини

Прокрутка до верху