З побратимами він пройшов шлях від Миколаївщини до Куп’янська, де саме зараз стоїть їх бригада.
З трибуни Олександр Курсик говорив зі сльозами на очах. Він зазначив, що йому вже незвично та не надто комфортно перебувати в сесійній залі. Адже в окопі йому нині вже комфортніше. Він переконаний, що воювати повинні кадрові військові, але в нас зараз інша ситуація і тому в лавах ЗСУ служать навіть журналісти. Найважче для Олександра Курсика на фронті – це сказати родичам про те, що ти не зміг забрати тіло їх батька чи сина з поля бою.
– Дякую платникам податків Рівного, підприємцям за підтримку 14-ої бригади. Адже це надзвичайно важливо, говорить Олександр. – А ще я прошу кожного – вшановуйте воїнів. На фронті ми часто говоримо про те, як нас зустрінуть вдома. Часто говоримо про похорон і як це буде відбуватися. Тому зустрічайте хлопців, дуже прошу, бо вони віддали все, що могли віддати за Україну.
Олександр Курсик каже, що треба жити. Але завжди пам’ятати ціну мирного дня. Він бачив звільнені міста і там люди розуміють, що ніякі авто чи прикраси не рятують. Бо рятує тільки підтримка ЗСУ.
