Ми починаємо цінувати те, що маємо тоді, коли його втрачаємо. Коли доля посилає випробовування голодом, жорстокістю і хворобами близьких. Через усе це пройшла 84-річна Ганна Прокопчук. Тому сьогодні острожанка радіє, що вижила у голодомор, вимолила у Бога повернення сина з пекла Афганістану, допомогла з’явитися на світ сотням острожан і має першого правнука.
Шматочок хліба на сімох
Тридцять третій рік у селі Лисичому Славутського району Хмельниччини вона добре пам’ятає. І хоч було Гані тоді лише сім років, оте почуття голоду і велику мрію мати більший шматок хліба в руках не забуде до смерті.
— Мій старший брат Афанасій пас корів зранку і отримував за це шматочок хліба. Нас у сім’ї було семеро дітей. Він приносив той окраєць і ділив на усіх, а сестрі Саші давав трохи більшу часточку, — згадує Ганна Давидівна. — Я це бачила і ображалась: чому не порівну? Афанасій казав, що вона найменшенька і їй рости треба. У школу Афанасій ходив з обіду щодня за п’ять кілометрів у село Головлі, повертався пізно увечері. Пам’ятаю, як він до третьої години ночі ще займався і з сином голови колгоспу — той погано вчився. І теж за окраєць хліба…
Жінка згадує сам початок голоду: у селі з’явилася трійка комуністів на чолі з Григором Базаном, які забрали у них все — овечок, коня, корів, курей, качок, усе зерно. Сім’я важалась заможною, маючи таке хазяйство. Батько був завідуючим складом, мама — домогосподарка. Коли в домі не стало нічого, діти потай ходили на колгоспне поле збирати колоски. Але за ними слідкували і потім батькам доводилося платити штрафи останнім, що було у хаті. З голоду опухла і померла сестричка Марія…
— У селі Колом’є Славутського району такого голоду не було, — продовжує жінка. — Туди теж прийшли комуністи, але останнє в людей не відбирали. Сказали поздавати худобу — хто що може. А в нас у селі — то була трійка звірів, яка прирікала на смерть сельчан. Той Базан пристав у приймаки до батькової сестри. Вона завагітніла, а той одружуватися не збирався. Коли мій тато прийшов поговорити з ним по-чоловічому, той кулака йому показав. На другий день за татом приїхали поліцаї — “ворога народу і куркуля” відправили у Воркуту на всім років. Але які ж ми куркулі були, коли хата наша була соломою крита? Спочатку з батьком забрали і маму Наталю, але скоро повернули — нас малих глядіти. Мама голосила, бідкалась, що ж з нами робитиме одна? Навіть хотіла собі смерть заподіяти, але я сховала ножа під подушку…
Мала Ганя працювала в колгоспі на трудодні, але після висилки батька і її судили, як “дочку ворога народу, яка працює на мінімум трудоднів”. Два роки за рішенням суду вона відпрацювала на примусових роботах у торфокар’єрі.
— Я копала торф із канави важкою штик-лопатою, навантажувала його в пресувальний барабан. А лопата була така важка, що випадково я її в барабан той і вкинула. Він і зупинився. Ех, як підлетів до мене начальник і давай кричати: “Що, і ти врєд робиш!?”, — згадує співрозмовниця. — Так важко я відпрацювала своє, віддаючи свої невеликі заробітки мамі.
На роботу — через трупи
День, коли з Воркути повернувся батько, донька теж добре пам’ятає. Нестарий по віку чоловік був схожий на жебрака — шкіра й кості. Він стояв під огорожею. Сестра, не впізнавши, винесла йому печеного буряка зі словами: “Ой, діду, нічим вас погодувати”…
Батько прожив ще кілька років і помер. Він розповідав дітям, як працював у 40-градусний мороз на Півночі і зранку на роботу ходив через трупи — люди вмирали від голоду і тяжкої праці. Адже на одному відварі соснової кори довго не протягнеш.
Що таке голод, знав і чоловік Ганни Давидівни, Олексій. Він пережив це лихо завдяки маминим коржам з тирси. Коли познайомилась із ним, він уже мав виразку шлунка.
Свої спогади про голодомор Ганна Давидівна відправила Президенту Віктору Януковичу.
“Від Божого суду не сховаєшся”
Жінка 52 роки віддала медицині Острога. Спочатку працювала санітаркою в пологовому будинку, здобула медичну освіту. Не раз її у місті теплими словами зустрічають жінки, чиїм дітям допомогла з’явитися на світ. Згодом перейшла на роботу у психлікарню, де протрудилась до пенсії. Разом із чоловіком виростили двох дітей — Галю і Володимира.
Син став військовим і як сумлінний фахівець був направлений на виконання інтернаціонального обов’язку в Афганістан. Коли вона про це дізналася, дуже переживала, молилася за нього постійно. І ось однієї ночі як наяву вона побачила в себе в домі чоловіка у ризах з довгим волоссям. Як у Спасителя.
— Він з’явився і щез. Я зрозуміла, що це мені добрий знак, щоб я не переживала. І справді, син був поранений, але повернувся з того пекла, — ділиться жінка. — Володя бачив там, як язики вирізають, як знущаються над полоненими. Якось він їхав на машині і куля, черкнувши по його кепці, влучила в голову водію. У чоловіка вилізли мізки, а сину довелося взяти кермо в руки їхати на трупі до місця призначення.
Коли Володимир їхав з миротворчою місією в Ліван, матір уже не так переживала. Знала, що він поблизу святих місць. Повернувшись звідти, привіз їй книгу про Ієрусалим.
Три роки тому пенсіонерка поховала чоловіка, який тяжко хворів. Він помер у день народження дочки — 2 вересня. Жінка і зараз живе молитвами, ходить до церкви, дотримується посту — навіть телевізор не дивиться. Вона радіє, що виростила хороших дітей, має першого правнука Мішу. Ганна Давидівна переконалась, що кожній людині воздається за її вчинки: колишні кривдники її родини щастя в житті не мали.
— Бог не ходить з палицею, — каже вона. — Від Його суду не сховаєшся.
За матеріалами: Рівненська газета
