Траса з Рівного на Сарни тягнеться довгою стрічкою. Вона м’яко стелиться попереду. Ось нарешті Любомирка. Поворот праворуч і автомобіль заглиблюється в невеликий рідкий лісок. Через півкілометра асфальтове покриття закінчується і розпочинається бруківка. З правого боку бруківки тягнеться піщана дорога. Ще кількасот метрів і бруківка починає зникати, місцями на її місці перекопана земля, валяються булижники. Далі бруківки повністю немає. Все, що про неї нагадує — лише кілька не вирваних з землі камінців.
Така картина спостерігається протягом кілометра. Дорога закінчується коло річки Горинь. По-переду — старий розвалений дубовий міст, який слугував людям ще в довоєнні часи. Кажуть, на цьому мості агент Миколи Кузнецова Микола Приходько застрелив двох німців. Після того фашисти розквиталися за це з українцями, розстрілявши сотню полонених. Власне, біля цього моста і закінчується дорога.
Кому знадобилося дорожне каміння — сказати неважко. У Рівному і під містом надто багато різних будинків, забудов, котеджів, власники яких хотіли б у своєму дворі бачити доріжки із добре відшліфованого старовинного каменю. Тож розкрадають дорогу і вдень, і вночі. Знаходиться вона в глухому місці і нагляду тут жодного ніхто не здійснює.
Як розповів сільський голова Олександрії, до селищної ради якої належить село Любомирка, згадана дорога — територія Костопільського району.
Тож вона надто далеко знаходиться від райцентру, щоб влада звернула на це увагу. Тим часом тут панує безкарність. Через якийсь час дорогу повністю рознесуть по камінчику. Хоч насьогодні вона не відіграє жодної сполучальної ролі, проте нею постійно їздять до Горині відпочиваючі з обласного центру. Зрештою, не для того її будували наші діди, щоб потім її масово рокрали.
