Ігор Голод: “Мене продали. Дорого. Тим і тішуся”

Суперечлива постать. Одні називають його аферистом, інші ж, навпаки, — бізнесменом, якого ще треба пошукати

Зрозуміло одне, Ігор Голод — непересічна особистість. Хоча б тому, що спокійно пройшов крізь усі звинувачення та скандали, продовжує бізнес і будує нові плани. Ось кілька тижнів тому відкрив першу у Рівному клініку краси.

— Як у вас виникла ідея створити клініку краси?
— Кілька років тому я сильно травмувався — потрапив в аварію, розбився і зламав хребта. Лежав після операції нерухомим кілька місяців, потім вчився ходити, як дитинка. Поїздив реабілітаційними клініками, але ніде мені так не допомогли, як у Трускавці. Я потрапив у санаторій “Карпати” до лікаря нетрадиційної медицини Геннадія Саєнка. Він подивився мої знімки і почав зі мною працювати. Поступово став краще ворушити пальцями, ногами, згинатися у попереку. Так ми з лікарем і потоваришували. У квітні минулого року він приїхав до Рівного, і за чаркою я йому кажу: поглянь, скільки площі пустує, давай щось будемо робити. Він каже: є пропозиція з косметології. Влітку ми розробили бізнес-план, бюджет, почали залучати фахівців. Ми з партнерами займалися ремонтом, облаштуванням клініки, а він — добирав персонал. А взагалі проект реалізовуватиметься трьома етапами.
— Клініка — це ваш єдиний бізнес?
— Ні. Тривалий час я займався приватизацією. Спочатку купував підприємства задля наступного їх продажу, нині ж ми беремо участь в управлінні бізнесом. Тобто приватизоване підприємство працює, якщо виникає потреба у додатковому фінансуванні, ми допомагаємо коштами, а не треба — навпаки, отримуємо дивіденди. Таких бізнесів є кілька — два цегельних заводи, кілька автопідприємств, завод будівельних матеріалів. Та мій основний бізнес — це будівництво котеджів на вулиці Васильченка — 56 будиночків, дві чотириповерхівки та торговельний центр.
— Ваше ім’я також пов’язують із Хмельницькою та Рівненською атомними станціями…
— Пов’язують.
— І наскільки ці “атрибуції” відповідають дійсності?
— Газетярам завжди потрібні галас та скандали. Пам’ятаєте поголос “захопили атомку, стільки-то людей постраждало, стільки-то в реанімації”. Усе це просто пояснюється: той бізнес, яким я займався, — рейдерство — в нашій країні чомусь не вітається. Але якщо я приходжу на підприємство, то ми домовляємося з керівництвом і ніколи не влаштовуємо якихось реорганізацій чи чисток. Якщо ж там були певні махінації, природно, що як акціонер, я намагатимусь навести порядок. На Хмельницькій атомці була купа порушень. Коли ми почали їх оприлюднювати, нас стали звинувачувати у всіх гріхах. Я не виступав як борець за справедливість, а чітко говорив, що це насамперед бізнесові інтереси.
— Але ви досі володієте акціями обох “атомок”?
— Так, і однієї, й іншої.
— За губернаторства Василя Червонія ви обіймали посаду радника з економічних питань. Як вам працювалося на державній службі?
— Коли я працював радником, мені робота дуже подобалась. І хоча всі інтернет-видання кричали, що я влаштовую переділ ринку, моє основне завдання було — поповнення бюджетних фондів. Як людина з бізнесу, яка все життя працювала з грошима, я почував себе на своєму місці. І якщо хтось би зробив аналіз розпоряджень, мною підготовлених, впевнений, що 90 відсотків тих розпоряджень працюють і нині. Ну не можна було спокійно дивитися, як з області вивозять метал. Ось я і “перекрив клапани” скупникам — вони повинні були отримувати дозвіл в облдержадміністрації на вивіз, і цей дозвіл давав їм право на отримання залізничних вагонів (автотранспортом не навозишся — дуже витратно). Взагалі метал вважається вторсировиною і є надбанням області, тому ми брали певну плату за його вивіз. Зрозуміло, що окремі фірми “завили”, і я нажив собі ворогів. Або з тими ягодами. От ви, наприклад, знали, що в ягодах у нас “росте” від 50 до 60 мільйонів євро на рік — і це лише чорниці. Бюджет нашої області всього 360 мільйонів гривень. Невже не можна взяти чорниці під контроль? Я не хочу брати гроші у бабусь і дідусів, які цю ягоду збирають, але з тих, хто ними торгує, — запросто. Вивіз три тонни ягід — заплати 13 відсотків податку з доходів громадян і лісовий збір. Тоді ягоди твої. Хіба це погане поповнення бюджету для області? Якби не корумповані чиновники, які просто “гризли” таких, як я, то, може, і було б усе добре.
— Тобто ви хочете сказати, що вас з посади радника вижили?
— Не просто вижили — продали.
— Дорого?
— Дорого. Мене це тішить.
— У вас багато ворогів?
— Людям, які чогось варті у цьому житті, завжди є противага. Є добре, є погане. А ще існує те, що утримує це добре і погане. Про людину можна говорити двояко: для когось ти хороший, для когось — ні. Але якщо про тебе говорять, ти вартий уваги.
— У депутати не хотіли податися?
— Я вже там був. І мені не сподобалось.
— Політика вас взагалі не цікавить?
— Цікавить. Але проблема в тому, що мені не подобається, коли в політику йдуть люди, залежні від бюджету. Людина, яка йде у законотворчий орган і залежить від бюджету, — це нонсенс. У політику повинні йти люди, які реалізували себе як лідери. Вони повинні самі себе забезпечувати, а не чекати від держави допомоги, і не шукати, де потягнути б.
— То, можливо, ви ще повернетеся на державну роботу?
— Тепер я подумаю. Бо здоров’я у мене одне. А ініціатива без покарання не залишається.
— Як ви заробили свої перші гроші?
— Перші гроші заробив у 12 років. Займався спортом, класичною греко-римською боротьбою, і коли став членом збірної області, то профспілка платила нам талонами на харчування, а ми потай ті талони міняли на гроші. Спочатку це було 24 карбованці, у 1984 році сума досягала 117 карбованців, тоді як прибиральниця мала 70 карбованців. Так що я був незалежним від батьків, самостійним хлопчиськом з вулиці. Запросити дівчину в кафе і мати при цьому рубля і 16 копійок на п’ятдесят грамів коньяку — це було дуже серйозно (сміється).
— Чим, окрім роботи, ви цікавитесь?
— Займаюся екстремальними видами спорту, люблю альпінізм, був на багатьох вершинах світу. У горах знаходжу те, чого не маю у житті, — як у паралельному світі. Це тут кожен може сказати, що він хазяїн своєї долі, а в горах людина є всього-на-всього людиною — один на один з природою. І там відчуваєш, хто ти насправді, можеш розібратися сам у собі. Це свого роду емоційна чистка. Бізнес — це брудна справа. За великим рахунком, це завжди користь проти користі, якими благими намірами ми себе не заспокоювали б.
— Ви казали, що у вас була серйозна травма, і тут же — захоплення екстремальними видами спорту. Життя вас не навчило обережності?
— Це такий характер. Я в дитинстві був вихований вулицею і за вуличними законами. Мама старалася сама забезпечити сім’ю, батько любив закласти за комір. Уже в першому класі я знав і цигарки, й алкоголь. І якби не пішов у спорт, не зрозумів, що треба бути сильним, міг би й опуститися.
— Вам мало екстриму у житті?
— Потрібно вихлюпувати адреналін, бо якщо цього не робити, то людина перестає жити і стає, ніби вазон у горщику — підливаєш його, і він собі росте. Без емоцій.
— У гори ходите сам?
— Ні, вибираємося великою компанією — до 15 людей, але всі мої друзі за подорожами живуть за кордоном.
— А як же ви “здибалися”?
— Певний час я жив у Москві, працював там, і у мене залишились друзі, причому не лише з Москви, а й з Австралії, Африки, різних країн. Я їх називаю людьми всесвіту, бо для них немає різниці, де жити. Почуваються комфортно скрізь, бо це позитивні люди. Отак і склалася компанія — бізнесмени, лікарі, банкіри, держслужбовці. Вони вже давно реалізували себе в житті, кар’єрі. Прізвища називати не буду, бо це дуже відомі люди.
— А ви самі не хотіли жити за кордоном?
— Хотів і жив, але мене завжди щось сюди повертало. Востаннє це була революція. Я продав у Росії дуже потужне підприємство, повернувся сюди і розчарувався — на що все перейшло.
— Ви зауважили, що ваші друзі реалізували себе. А ви? Ви себе реалізували?
— Ні. У мене дуже великі вимоги до себе. Я до смерті працюватиму на те, щоб реалізувати, але, може, так і не напрацюю.
— А крім спорту, що ще приносить радість?
— Діти. У мене вже дорослі сини, старшому — п’ятнадцять, молодшому — одинадцять.
— Розкажіть, будь ласка, трохи більше про свою сім’ю.
— На жаль, я розлучився з дружиною минулого року. Ми вирішили, що кожен із нас ще має шанс прожити своє життя. Ми були разом 20 років, із них 15 — в офіційному шлюбі. Я не люблю побутових стосунків, не можу сваритися, краще піду з дому. Я з тих людей, які мають нести радість, посмішку, веселощі, блиск в очах.
— Людина-свято?
— Ага. Продукувати негатив і його підживлювати — це не мій стиль. А дружина моя значно спокійніша, домашня. Як можна витримати людину, від якої не знаєш, чого чекати наступної миті? Звичайно, я її тримав у постійній напрузі. В якийсь момент вона втомилася.
— Чи є у вас мрія, яку ще не вдалося здійснити?
— Хочу ще дітей. Дівчаток. Ще б двох. Мамі сказав, що хочу десять (сміється). А що в цьому поганого? Головне, щоб їх поставити на ноги. Подивіться на багатодітні сім’ї, як діти одне за одне тримаються — як квіточка біля квіточки. Що в цьому поганого?

Loading

Не пропускайте важливі новини Рівненщини Читайте ОГО у Google News
Підписатися
Поділитися:

Головні новини

Прокрутка до верху