Коли на світанку 24 лютого 2022 року Україну розбудили перші вибухи, Ілля зі селища Смига, що на Рівненщині, навіть не чекав ранку. Відпрацював нічну зміну, сів на свій скутер і поїхав до військкомату. Без дзвінків, без сумнівів, без «а може». Просто знав — треба йти.
«Хлопці стояли біля військкомату, записувалися добровольцями. Я підійшов і кажу: “Мене теж впишіть. Бо хто, як не ми?”», — згадує Ілля.
Так почалася його війна — дорога, що розтягнулася на тисячі кілометрів, сотні днів у бліндажах і одну мить, коли доля перевірила, наскільки він справді «фартовий».
Удача в очах
Позивний «Фартовий» Ілля отримав ще під час навчань.
«Командир глянув, усміхнувся і каже: “Ти будеш Фартовий. У тебе удача в очах”. І так воно й пішло», — сміється боєць.
Та на фронті, каже, удача — не про легкість. Це про те, що вижив. І допоміг вижити іншим.
Ілля служить у 2-му батальйоні 104-ї бригади Сил ТрО “Горинь”. Рік і місяць на Донеччині — це безсонні ночі, згорілі позиції, втрати. Але попри все він жартує, що його позивний таки справдився:
“Фарт не зрадив навіть тоді, коли смерть стояла поруч.”
Вибух, що розділив життя навпіл
Того дня він готував каву. У бліндажі пахло димом і землею. За кілька секунд усе змінилося.
«Вибух. Хвиля. Кров. Полум’я. Побратим наклав турнікет, витягнув мене з-під обстрілу. А потім ще одна FPV-дронка впала поруч. І — не вибухнула. Думаю, от воно — моє везіння».
Поранення було важким. Операції, лікування, п’ять місяців реабілітації. Здавалося б — можна було б піти з війни. Але він повернувся.
«Я не шкодую. Бог дав вижити — значить, треба далі служити. Бо хтось має стояти, поки інші живуть у мирі».
Людина з лісу
До війни Ілля працював лісником і столяром. Каже, дерево вчить терпінню, а ліс — тиші.
«Я з дитинства в лісі — там моя сила. Знаю, як слухати. Це на війні теж допомагає: коли вчишся чути навіть тишу між вибухами».
Його руки звикли тримати пилу, тепер тримають автомат. Але принцип той самий — робити роботу добре.
Побратими, як сім’я
Ілля не любить говорити про себе. Зате говорить про побратимів.
«Побратим — це більше, ніж брат. Ми ділимо все — і їжу, і страх, і мрії. Страшно не за себе. Страшно втратити того, з ким їв з однієї миски».
У його підрозділі жартують, що «Фартовий» притягує життя. Коли поруч із ним — навіть поранені виживають. А він відповідає просто: “Мабуть, у мене своя молитва — тримати поруч людей.”
Родина, яка чекає
У Смизі на нього чекають бабуся і молодша сестра.
«Бабця плакала, коли я йшов. Казала: “Навіщо тобі це?”. А я відповів: “Бо хто, як не я?” Їй 84, вона дитина війни. І я хочу, щоб вона дожила до нашої Перемоги».
Тепер у її будинку, поруч із вишитими рушниками, лежить Іллине фото в формі — як оберіг.
Під час реабілітації Ілля познайомився з Маргаритою, медикинею. Вона доглядала за ним після поранення.
«Вона була поруч, коли я вчився ходити знову. Говорила просто: “Все буде добре, я з тобою”. Так і сталося. Тепер будемо разом».
Каже, що саме вона навчила його знову мріяти.
Мрії після Перемоги
Коли його питають, про що він мріє після війни, Ілля усміхається.
«Хочу в Єгипет. Я туди збирався ще до вторгнення, але не встиг. Побачити море, заснути без вибухів, просто побути живим».
Та головна його мрія — щоб ніхто більше не чув слова “війна”.
«Найголовніше — залишатися людьми. Допомагати, підтримувати, бути добрішими. Бо без цього — ніяка перемога не матиме сенсу».
