Міліціонер, який читає розумні книжки
— Кава? Чай? (пан Голомша запрошує мене до свого кабінету – авт.)
— Каву. Якщо можна — без цукру. А ви?
— О, ні. Дякую. Я тільки чайJ Кавою намагаюсь тепер не зловживати. Пам’ятаю, якось мій рекорд випитої кави — 29 чашок за день!
— Така напруга була пов’язана з тим, що ви знову повернулися з міністерської “паперової” роботи до більш оперативної?
— Я б не сказав, що це була робота з паперами. У Міністерстві я був заступником начальника служби внутрішньої безпеки Головного управління боротьби з організованою злочинністю. Це якраз одна з технічних служб. Тому мій робочий день формувався весь час з різноманітних поїздок по регіонах. Хоча і стосів паперів-рапортів вистачалоJ
— Я знаю, ви вчилися у Тернопільському фінансово-економічному інституті. Чому потім вирішили ще й юридичну освіту здобути?
— Тоді ж з Карпат переважно до лісотехнічних навчальних закладів вступали, я теж встиг до того попрацювати фрезерувальником на заводі, займався різьбою по дереву. Але, коли я служив в армії, мій хороший товариш якраз закінчував Тернопільський фінансово-економічний інститут. Він мені і запропонував туди вступити. А далі по ходу життя (я дуже захоплювався багатьма чоловічими видами спорту) зрозумів, що потрібно йти на справжню чоловічу службу. Отак вже переорієнтувався на юриспруденцію і закінчив Львівський інститут внутрішніх справ.
— Тобто вирішили одягнути міліцейську форму?
— Так. Тоді ж до цієї професії ставились серйозніше, ніж тепер. Я, крім того, начитався всілякої детективної літературиJ…
— Що запам’яталося з робочих буднів “оперативника”?
— Та сама професія “оперативника” зобов’язує все пам’ятати. З одного боку, це була робота закритого типу. З іншого, навпаки — контактна, адже ти чи не щодня спілкуєшся з людьми. Просто повинен був вміти з ними спілкуватися. Саме задля цього я й вивчав психологію та соціологію. Почалося все з того, що якось, перебуваючи в Чехії, у бібліотеці натрапив на книжечку “Як себе удосконалювати”. І почав віднаходити у собі баланс позитивних і негативних сторін. Пізніше вже були тести Бурдона, книги Володимира Лєвіна… Вивчав чисто життєві моменти, які в роботі оперативника дуже необхідні… Згадую книгу “Учение глаза”. Там було вчення правильного ока за принципом поліграфа — детектора брехні. Навіть сам тренувався перед дзеркалом, як правильно координувати напрямок погляду. Вже коли спілкувався з відповідальними людьми або з жінками, не було такого, щоб я на когось кричав або хтось сказав мені неправду. Намагалися, але це їм не вдавалося.
— Пригадуєте найбільшу небезпеку, яка вам загрожувала?
— Ой, ви знаєте, я не люблю розповідей про героїзм… Пам’ятаю, моя перша справа була з кіднепінгу: в 1993 році викрали одного хлопчину зі столичного інституту. Я проводив операцію. Якраз тоді — 17 січня — мені довелося п’ять годин (!) просидіти в багажнику.
Хабар
давали кавою
— Багато чула про ваші цікаві методи виховання юних бійців…
— (Голосно сміється.) Це ви про хлопців, які любили вживати слабоалкогольні напої? Так, я лікував їх. Фізкультурою. Пробігли коло, видохся, не виконав норму — пиши рапорт. Або перестань вживати всякі джин-тоніки… Було навіть, батьки скаржились, що я їх заганяю. Але так я лише рятував їх.
— Часто зверталися до вас впливові люди з проханням посприяти?
— Нечасто. Я думаю, у них, ще не доходячи до мого кабінету, відпадало будь-яке таке бажання: в коридорі є чіткий надпис “Вор должен сидеть в тюрьме”. Такі думки щодо мене, як-от “приїхав отримати генерала — і все” у багатьох не справдились… Я живу за принципом квадрата, що існує у кожній правоохоронній системі. Мені головне, щоб у жодному куті нічого не запустити. Або ж візьмемо принцип шахів. (Демонструє шахову дошку на робочому столі.) Якщо десь буде прогалина — будь-хто в неї вдарить.
— Все ж, думаю, були спроби запропонувати вам гроші? Яку найбільшу суму пропонували?
— Хочете — вірте, хочете — ні. Але жодного разу! Була лише раз спроба “віддячити кавою”, коли ще працював оперативником на Тернопільщині.
— А погрожували?
— Були моменти: через роботу доводилось змінювати місце роботи, місце проживання… Але, вважаю, погроз бояться тільки тоді, коли роблять щось підле.
Сім’я розкидана по Україні
— В яких ви стосунках зараз з братом? (Микола Голомша нині — заступник Генпрокурора України – авт.) Часто бачитесь?
— Нечасто, на жаль. А стосунки… Стосунки — братські. Він по життю — боєць. Оскільки я старший, в юності займався з ним боксом, пізніше він уже сам зайнявся карате. Можливо, в якійсь мірі я вплинув на його життя. Взагалі нас аж шестеро в сім’ї — ми з братом та четверо сестер. Наймолодші — дві близнючки. Зараз на Львівщині живуть та працюють.
— Теж в юриспруденцію подалися?
— Так, обидві мають правову освіту. Одна працює в центрі зайнятості, а друга досі займалась приватним підприємництвом. Втім, наразі вирішує питання, щоб піти на юридичну службу. (Раптом іронічно усміхнувся.) Можливо, десь формується така собі династія правовиків…
— Усією сім’єю вдається іноді зібратися?
— Рідко. На превеликий сором, немає можливості поїхати до батька на Прикарпаття, сім’я фактично вся розкидана по Україні: син — у Тернополі, дочка з дружиною — у Києві…
— Але бережете якісь сімейні традиція, звичаї?
— (Сміється.) У нас в сім’ї всі люблять співати, всі грають на музичних інструментах. Тому вже як збираємось, то це цілий оркестр… Крім того, у кожної з сестер — своя коронна страва. Коли збираємось в батьківському домі, до кухні не підійти.
— Ваша дочка Оля, здається, у Київському інституті міжнародних відносин навчається?
— Так, на факультеті міжнародного права. Закінчила перший курс. Ви знаєте, я колись про це говорив: у “Фактах” писали, що туди вступають тільки впливові та багаті. Я розумію, що журналісти люблять сенсації, але насправді Оля сама прагне вчитися. Наприклад, усі сесії здає на “відмінно”. І, повірте, я не бігаю до викладачів, щоб купувати їй оцінки… До того вона навчалася у столичному ліцеї міжнародних відносин.
— Зятя ще не підшуковуєте їй?
— Та я би з радістю, але в мене немає вибору. Я говорив з дочкою на цю тему: Оля сказала, що це буде її рішення. Хоча, пам’ятаю, свого часу вона хотіла й у правоохоронні органи йти, але ми відмовили. Вистачає того, що Микола (так звати старшого сина Ярослава Голомші – авт.) працює слідчим прокуратури.
Дружину “обробляли” оперативники
— Дружина Наталя не нарікає на те, що вона у Києві, а ви тут?
— Думаю, що не дуже вона від цього щаслива. Але у свій період часу з Наталкою проводили роботу старші оперативники. Вона знала, який шлях я обираю, і підтримала мене. Надзвичайних конфліктів через відстань не виникає. Мабуть, тому, що це увійшло в звичку. Хоча хтозна, може, краще було б сидіти там…
— Де з нею познайомилися?
— Ще за студентства. На відпочинку після однієї комсомольської конференції. Як-то кажуть, музика нас з’єднала: я полонив її серце грою на гітарі…
— Вона зараз науковою роботою займається?
— Так, працює у Київському національному аграрному університеті, зараз захищає докторську роботу. Вона викладає менеджмент та макроекономіку.
— Кажуть, на Прикарпатті суворо виховують дітей…
— Є таке. Батько ще з дитинства намагався виховати у нас з братом мужність та наполегливість. Все спрямовувалось на те, що сам будуєш своє життя. Я вже після 8-го класу поїхав вчитися у серйозне для мене місце — у Стрий. Хоча більшість часу там проводив у секціяхJ
Я і щодо своїх дітей сповідую принцип: якщо син, то повинен рости суворовець, у дочці ж треба виховувати жіночність…
— Тобто батьківські поради плекали протягом життя?
— Оце щойно спало на думку дідусеве вчення. Зокрема, про головний убір, який потрібно обов’язково знімати перед старшими людьми та жінками. До речі, був в Англії з робочою поїздкою, то там це звична справа. Я навіть тепер, коли часом іду вранці через парк на роботу, вітаюся завжди з тими людьми, з якими постійно бачусь, хоч ми й незнайомі.
“У кабінеті тримаю ядро”
— До речі, як часто вдається в шахи зіграти?
— Чесно кажучи, якби хоч якийсь був бажаючий, то в будь-який момент. Просто чомусь цього уникають…
— Можливо, бояться вам програти?
— Справа не в тому. Я не є шаховий фанат. Просто принцип керівника, принцип взагалі життя має до чогось прив’язуватись. Все, що тут є на території під моїм головуванням, — своєрідне військо, яке потрібно правильно розставити, спланувати роботу. Так як і в шахах: кожна фігура виконує свою функцію, має своє місце, і щоб перемогти, слід вибудувати відповідну схему.
— До речі, спортом ще вдається займатися?
— Звісно, вдається. Не поважаю таких розмов, коли нарікають: на спорт не вистачає часу. Хто не хоче цим займатися — той не знаходить час. Перше — це, безперечно, фізкультура. От у мене є навіть ядро в кабінеті, яке я піднімаю по 1600 раз в день. (Дістає з-під стола та демонструє мені спортивний снаряд. Я навіть підняти його не змогла – авт.) Дуже розслаблює пальці, особливо після писанини.
Мій головний принцип – щоб не заносило. А то сідають в керівне крісло, починають потім на машинах їздити і таке інше. Мені подобається ходити пішки. Через парк, наприклад, у спортивному костюмі. Люди, до речі, вже звиклиJ
— Я чула, у вас велика бібліотека вдома…
— Дуже велика. Я полюбив читати ще з дитинства, тому й з дитинства почав збирати книги. У мене є багато старовинних книг. У мене чудова мама-теща свого часу була керівником “Союздруку”, і ми тоді передплачували все: класику, українських авторів, спеціалізовані видання. Й досі я бібліотеку поповнюю. До речі, серед книг трапляються і специфічної тематики. Не хочу, щоб ви подумали, що я тут тільки читанням займаюсь… Але ось на столі в мне книга “КГБ”, українські детективи… (Відчиняє шафу, всі полиці зайняті книгами: з української культури, про екологію рослин – авт.) Друзі мені намагаються презентувати. У нашій роботі, коли людина постійно серед криміналу, хочеться трохи “провітрити” голову. Іноді випадає час почитати ввечері…
— Яка книга справила на вас найбільше враження?
— Та всі потроху. Частинку береш для професійної діяльності, частинку — для себе. От, наприклад, зараз я дав помічнику — заступнику нашого міністра (Михайлу Корнієнку – авт.) книгу “Возрождение. Секреты молодости”. Не те, що я дуже хочу бути молодим, просто там цікаво розповідають про полковника британської армії Брекфорда. Він об’їздив увесь світ, а тому доводить, що людина європейського походження може жити до 85 років. Після 80 років він рекомендує робити п’ять вправ, пов’язаних з чакрами… вони заповнюються негативною енергію, доки ти живеш, і їх треба за допомогою цих вправ вивільняти та заповнювати позитивною енергією…
“Без костюма мене не впізнають”
— Так, і діловий костюм іноді ж доводиться знімати…
— Найцікавіше, що без нього мене іноді не впізнаютьJ Але я не маю права бути без нього… До речі, костюми ми з дружиною разом купуємо. Вже знаємо свої місця. Мені, наприклад, “Стелла” підходить. Вони, буває, на Італію, на Німеччину шиють. Мені підходить, і недорого. Дочка часто впливає на мій вибірJ
— Недоліки свого характеру можете назвати?
— Є багатоJ Однак я ж намагаюся встановити свій баланс. Треба за собою спостерігати, визначати свої звички. Оці дрібниці згодом творять саму людину.
— Що вас дратує у людях найбільше і що навпаки – викликає симпатію?
— Знаєте, я вже в такому віці, що в мене немає такої дратівливості. Тим більше, вважаю, що це даремна трата моєї енергетики. Я абстрагуюсь від цього, тому що розумію: не можу змінювати людей та диктувати якісь умови. Хоча завжди є бажання, щоб мене почули, зрозуміли…
Що ж до симпатії, то для мене головне — слово, яке дається і яке підтверджується ділом. А ще викликають симпатію люди, які відшліфовують свій характер, а не зациклюються на чомусь.
— Себе теж відшліфовуєте?
— Так, вік живи – вік учись. Треба пробувати, знаходити речі, які тобі вдаються. Я сам, наприклад, не вмію малювати, але з дерева щось витворити — будь ласка. Можливо, це виникло звідти, що в Карпатах виріс… Попри сірі робочі будні повинно бути місце фантазії. Повинна бути у всьому гармонія…
![]()


