Водій цього бісового мотоцикла, напевно, забув, що людство давно вигадало глушник, і проїхався під вікнами офісу настільки гучно, що, здавалося, вилетять шиби. Марина не встигла позбутися незадоволеної гримаси, як на порозі з’явилася її подруга Юля з дуже «доречною» пропозицією:
– Ходімо завтра на мотогонки!
– Жартуєш?? Ні за які гроші не піду! Я ненавиджу мотоцикли, гамір і ось таких дурнів, як цей, що в нас під вікнами ганяє. І взагалі з якого дива тобі такі ідеї в голову лізуть?
– Мене брат запросив, а я не можу йому відмовити… – пояснила Юля.
– А я тут до чого? Іди з братом.
– Маринко, не залишай мене саму, – благала подруга. – Сашко лише вчора приїхав. Ми не бачилися 100 років! Він хоче показати мені своє нове хобі та познайомитися з моєю найкращою подругою, про яку я йому стільки всього розповідала!
– Сподіваюся, хорошого? – Марина зашарілася.
– Звісно! Я навіть фото показувала, і ти… йому дуже сподобалася! – запевнила подруга.
Марину дуже потішили неочікувані компліменти, вона дозволила вмовити себе відвідати мотогонки. Раптом почула знайомий до оскомини гамір. За вікном знову промчав зухвалий мотоцикліст.
– Ти його бачила?! – Марина розізлилася, підбігла до вікна.
– Лише червону куртку, – відповіла Юля. – Гасає, ніби божевільний.
– Недовго мені це слухати, – холодно сказала Марина. – Такі довго не живуть. Сподіваюся, що йому перебіжить дорогу якесь дерево… Інакше, я його власними руками приб’ю!
– Звісно, приб’єш… якщо доженеш! – засміялася Юля.
У вихідний опівдні дівчата зустрічалися в центрі. «Навіщо я погодилася? – сумнівалася про себе Марина, чекаючи на Юлю. – Що я там буду робити? Підтримувати подругу та посміхатися її брату? Ліпше б удома залишилася, хоч відіспалася б…»
На стадіон за місто їхали автобусом. Юля та Сашко сіли окремо, а Марина, знайшовши собі місце аж у кінці салону, самотньо вивчала краєвид за вікном. Картала себе за те, що погодилася їхати таку далечінь і… боялася агресивних фанатів. У голові виникали похмурі образи: купа брудних чоловіків, що хлебчуть пиво, дикі крики та традиційна бійка після змагань. Коли Марина поділилася своїми страхами із Сашком, він глянув на неї так, ніби вона несповна розуму:
– Ти що? Це ж братство! А змагання у нас відбуваються у теплій дружній атмосфері! Не хнюп ніс, все буде добре!
«Слова-полова…» – зітхнула Марина.
Але вийшовши з автобуса, дівчина здивувалася: люди поприходили на гонки з маленькими дітьми! В ошатних ятках продавали ковбаску, шашлики, морозиво та вафлі. Сашко, як справжній джентльмен, купив для дівчат вхідні квитки і дві порції пухких бельгійських вафель з вершковим кремом.
– Вибач, в автобусі ми зовсім про тебе забули… – винувато промовив Сашко. – Але я не бачив Юлю цілий рік, зрозумій…
– То пусте, – всміхнулася Марина, і подумала, що Сашко все-таки непоганий хлопчина, якщо так любить сестру.
За мить, коли всі вмостилися на місцях на трибуні, Юля й Сашко знову завели балаканину. Марина зітхнула і пожалкувала, що не прихопила з собою книжку чи плеєр.
– Гадаєте, дівчина з виразом нудьги на обличчі має більш загадковий вигляд? – промовив низький голос в неї над вухом.
– Це ви мені? – здивувалася Марина, повернувшись на голос самовпевненого незнайомця. «Починається, – подумала дівчина, – зараз будуть дурні надокучливі питання…»
– Точно не їм, – незнайомець кивнув у бік Юлі та її брата. – Схоже на побачення. А ви у групі підтримки?
– Ні, – засміялася Марина, розтанувши від посмішки сусіда по ряду. – Але почуваюся саме так. Це моя подруга та її брат, вони не бачилися більш як рік, і головними темами їхніх бесід є батьків радикуліт та й те, що бабусі потрібно перекрити дах черепицею.
– Тепер зрозуміло, чого ти без настрою, – хлопець засміявся. – Хочеш полуниць? – запропонував він, простягаючи Марині коробку з ягодами.
– Давай, – посміхнулася дівчина. – Я – Марина.
Незнайомця звали Борисом. Він розважав Марину, поки йшли змагання. Дівчина слухала його, мов зачарована. Виявилося, що в мотоциклах для гонок відсутні гальма! Щоразу, коли спортсмен показував викрутаси, Марина зажмурювала очі від страху, що мотоцикліст зламає собі шию.
Коли вони вийшли зі стадіону, Марина шукала поглядом Юлю та Сашка: ці дві сороки і далі теревенили.
– А тобі в який бік? – запитав Борис. – Я тебе проведу! Підвезти, на жаль, не можу – приїхав, як усі, на автобусі…
Додому поверталися уже четвіркою. Але Марина не бачила нікого, окрім Бориса… Він провів дівчину до самісіньких дверей.
– Тепер знатиму, де тебе знайти…
– Мені варто остерігатися? – пожартувала Марина.
– Не боятися, а готуватися… Я заберу тебе завтра о сьомій на вечерю в один затишний ресторанчик. Пам’ятаю, ти казала, що не любиш, коли гамірно. І ще одне: одягни джинси, – загадково сказав Борис.
Наступного вечора Марина чекала, ніби свята. Рівно о сьомій пролунав дзвінок у двері. На порозі стояв Борис… у червоній куртці з шоломом того ж кольору під пахвою. Марина не могла вимовити й слова.
– Ти здивована, що я приїхав?
– Ні, інше… Згадала! Ти той мотоцикліст, що гасає без глушника під вікнами мого кабінету. Я ще збиралася тебе прибити… Та, здається, передумала…
