— Пані Людмило, чим ви займаєтесь нині?
— Зараз я маю власну торгову точку. А починала у приватній фірмі продавцем, згодом доросла і до комерційного директора. Але директор фірми став залицятися до мене і навіть назвав моїм ім’ям декілька магазинів. Я сподівалася, що його ставлення до мене не відбиватиметься на роботі, але все виявилося не так. Він приїздив до мене в магазин по кілька разів на день і запитував, чи ми їдемо обідати. Якщо я відмовлялася — оголошував ревізію і змушував закрити магазин. Зрештою звільнилася і пішла, але без трудової книжки, бо він мені її не віддавав. Сподівалася, що маючи такий досвід, легко влаштуюся на нове місце, але ніхто не хотів брати мене на роботу, щоб не зіпсувати стосунків з моїм колишнім шефом (це доволі помітна у Рівному особистість). У якийсь момент настала така безвихідь, що я вийшла на базар продавати морозиво. Це було жахливо! Моя мама навіть соромилась зі мною вітатися — людина з вищою освітою продає морозиво на ринку! Але я вважаю, що не соромно працювати — соромно просити, якщо ти можеш заробляти. Тому починала так. Потім поступово вирішила торгувати жіночою білизною, потім перейшли на домашні товари — картини, годинники. Сьогодні ми маємо ще й усі весільні атрибути.
— Не шкода було проміняти посаду комерційного директора на місце на ринку?
— Ну з посади комерційного директора я тричі “втікала”, намагаючись сховатися від залицянь шефа (сміється). Насправді, ця робота мені багато чого дала. А директор наш був свого роду генієм, генієм управління. Він як ніхто інший умів керувати людьми (і цього я в нього вчилася). Ось тільки з неробочими стосунками так сталося. Я навіть із своїм нареченим тоді розлучилася через шефа. Мій наречений був дуже ревнивим, просто Отелло. А директор побачив, як я, зустрівши у місті свого однокласника, обійняла його, сфотографував цю картину і надіслав “компромат” моєму хлопцю. Ми “розбіглися”.
— Це правда, що ви працювати моделлю?
— Так.
— Як вас занесло у цю сферу?
— Випадково. Одного разу на вулиці підійшов чоловік, сказав, що він художник і попросив дозволу мене сфотографувати.
— А як же традиційні настанови усіх мам не знайомитись на вулиці й не вірити у казки про продюсерів, режисерів та художників?
— Я тоді мамі не сказала (сміється). Цей художник зробив чимало дуже гарних фотографій, потім передзвонив мені додому і запитав мого дозволу продемонструвати ці знімки на виставці. Я погодилась. А мені на той момент якраз виповнилося вісімнадцять. Та й коли ще з батьками жила у Німеччині, то там займалася спортом (баскетбол та художня гімнастика), танцями та модельним бізнесом. Але нині це якось не престижно…
— Навпаки, усі дівчата сплять і бачать себе моделями. А не було тоді відчуття — це моє. і треба цим займатися і надалі?
— Ні. Я коли хотіла бути акторкою, навіть грала у театрі. Але батьки мені не дозволили. Взагалі у мене було дуже багато захоплень, наприклад, я дуже добре стріляла. Мій тато був військовим, мабуть, тому у мене з’явилася ця дивна любов до зброї. Якщо наші хлопці розбирали автомат за 18 секунд, а збирали за 25, то я на все затрачала 28. Але моїм батькам це не подобалося. І коли я оголосила, що навчатимусь у військовому училищі, мене навіть покарали.
— Із шкільних захоплень щось залишилося?
— Дуже люблю танцювати. Вважаю, що танець — це розмова душі. І через танець можна виразити все на світі. Коли мені погано, я танцюю. Я дуже рідко плачу, майже ніколи, і намагаюся, щоб близькі люди не бачили моїх сліз, а чужі — тим паче.
— А це вміння не плакати прийшло у зрілому віці?
— Ні, ще з дитинства. Колись мене ображали у дворі і я ходила скаржитися батькам по кілька разів на день. Одного разу тато мене відлупцював і сказав: “Якщо ти не можеш постояти за себе, то я буду тобі додавати! У житті стільки разів буває боляче! І ти повинна вміти або захиститись, або перенести цей біль так, що інші не бачили твої слабкості і не могли ними скористатися.” Я запам’ятала це, хоча мені було лише п’ять чи шість років. З того часу я не показую свої слабкості. Я танцюю.
— Ви родом з Рівного?
— Так. Але оскільки мій тато був військовим, то нам довелося поїздити. Були у Німеччині, Франції. Зараз я теж люблю подорожувати — об’їздила майже всю Європу, побувала в Америці, щоліта відпочиваю у Болгарії.
— Не було спокуси осісти десь за кордоном?
— Я могла осісти у США, Але Америка мене не вразила, скоріше неприємно вразила. Певний час я мешкала у Нью-Йорку і він видався мені невиразним, брудним містом, які показують у дешевих американських фільмах. Тому особливого бажання там залишатися не виникло.
— Складається враження, що ви дуже романтична і життєрадісна людина…
— Так воно і є.
— А якою вас знають ваші друзі?
— Друзі кажуть, що я сильна жінка. Але навіть найсильніша жінка прагне знайти чоловіка, поряд із котрим вона може бути слабкою. Так само і чоловіки шукають жінку, поряд з якою можна не боятися показати свою слабкість. Це — моя сім’я. Був час, коли мій чоловік нелегко переживав той факт, що я заробляю більше, аніж він. Ні, він нічого мені не говорив. Але я бачила, що це його дратує. Зараз він намагається максимально мене убезпечити від робочих буднів, мені вже не треба стояти на базарі, я займаюся лише паперами та контролюю поставки товарів. Він опікується мною і завжди опікувався. Хоча мій чоловік молодший за мене, але він зріліший від усіх чоловіків, які будь-коли до мене залицялися. Я завжди казала, що справжній мужчина має бути для жінки і татом, і братом, і чоловіком, і коханцем. Йому це вдається.
— Хто ж грає першу скрипку?
— Переконана, що першу скрипку повинен грати чоловік. Таки правда, що чоловік — це голова, а жінка — шия. І розумна шия повертає рідко, але влучно, а безтолкова — крутить туди-сюди. А ще розумна жінка ніколи не дозволить чоловікові почувати себе “другою скрипкою”. Я вдома не диригент, а принцеса. У нас вдома культ жінки, а чоловіки — лицарі. Навіть мій маленький шестирічний синок опікає свою маму. Найперше, що я зробила, коли народила малюка, дала його татові на ручки і сказала: тепер так буде завжди. І справді, він дуже допомагав мені з сином. Так само прокидався вночі, готував йому кашки, міняв пелюшки. Нині сина ми виховуємо згідно з японською філософією: до п’яти років дитина — бог, до 16 — слуга, а потім — друг. Зараз Віталік у всьому нам допомагає, турбується про маму. І спілкується на рівних з татом.
— Ваші батьки були до вас суворі?
— Так, можна сказати, що виховували мене у пуританському дусі. Мама у мене педагог, математик (а це говорить багато). Щодо впливу, то ідеалом сім’ї для мене є мої бабуся та дідусь. Певний час я жила з ними і бачила, як зворушливо вони піклувалися одне про одного. Коли ж дідусь загинув, бабуся просто злягла, вона перестала їсти, втратила інтерес до життя. Певний час її годували через крапельницю, але вона стала хворіти і невдовзі померла. Мої дідусь і бабуся дуже любили одне одного, і ця любов здається мені ідеалом. Живучи з ними, я мріяла, щоб і моя сім’я була схожа на їхню.
— Тепер ви можете оцінити, чи відповідає ваша сім’я вимріяному ідеалу?
— У нас трохи інша ситуація (сміється). Мабуть, я розбалувана своїм чоловіком. Ще коли ми навіть не зустрічалися і він був просто хлопчиськом з нашого двору, він опікав мене. А познайомились взагалі цікаво: я винесла вибивати килим, тягла його з третього поверху, ледь донесла, і коли вийшла на подвір’я, вже не мала сили його нести далі і впустила. Він сидів з друзями у дворі. Побачив мої муки, мовчки встав, забрав мій килим і пішов його вибивати. Згодом ми подружилися. Він приходив до мене додому і хазяйнував.
— То він вас підкорив своєю хазяйновитістю?
— Він мене підкорив тим, що одразу повів себе як зрілий чоловік. У нас склалися дружні стосунки, і коли я черговий раз поїхала за кордон, то залишила йому ключі від квартири зі словами “можеш приводити дівчат, тільки слідкуй за порядком”. Однак, коли повернулася, зрозуміла, ніяких дівчат там не було. Більше того, у квартирі була така чистота! Але тоді я ще не сприймала його як чоловіка і зустрічалася з іншим. Коли ж він запропонував вийти за нього заміж, то сказала, що мені потрібен чоловік, який зможе мене утримувати, добре заробляти. А не якийсь хлопчисько, який ще навчається. У відповідь він поїхав у Москву на заробітки. Я дуже хвилювалася. І, мабуть, тоді зрозуміла, що цей чоловік зробить мене щасливою. Не помилилась. Різниця у віці не має значення, важливі почуття.
— Чи маєте якусь ще не здійснену мрію?
— Взагалі, я мрію відкрити школу ґречності для хлопчиків, бо вважаю, що чоловік повинен вміти бути галантним кавалером, шанобливо поцілувати дамі руку, доречно зробити комплімент… Хочеться, щоб наші чоловіки були такими кавалерами, щоб наші дівчата не втікали за кордон, а вважали наших хлопців найкращими джентльменами. Але поки це з розряду нездійсненних мрій. Що ж до більш реальних прагнень, хотілося б відкрити косметичний салон, де кожна жінка могла б відпочити та відчути себе справжньою красунею і королевою.
![]()


