— Нині про фірму “Мека” не чув хіба лінивий. Пригадайте, будь ласка, як все починалося.
— Була армія, потім навчання та диплом з відзнакою за спеціальністю регулювальника радіоапаратури. У Рівному на той час створювали завод “Союзучприбор” і я мав там працювати як спеціаліст з радіотехніки. Але на той момент треба було певний час почекати, поки відкриють цю посаду. То я і влаштувався туди вантажником. Рік пропрацював, але так і не дочекався. Певний час шукав своє місце у житті, а потім пішов у бізнес. Одним із перших у місті став займатися алкогольними напоями, а також легально продавати тютюнові вироби. Але згодом вийшов закон про захист вітчизняного виробника, на якому я і “згорів”. Згідно з цим законом встановлювалися дуже високі ціни на імпортовану продукцію, в той час як на чорному ринку ціни залишилися ті самі, тому цей бізнес вичерпав себе. Після цього я працював виконробом на речовому ринку, пізніше – на підприємстві “Секрет”, починав будувати диско-клуб “Магнат”. Потім був Торговий дім “Рівненщина”, будівництво заводу “Рум’янець”. І вже там визріла ідея — скільки можна працювати на когось, адже досвід вже значний. Тому на початку серпня 2002 року відкрив фірму “Мека”.
— Чому ж обрали саме будівельний профіль всупереч своїй спеціальності?
— Так склалося життя, що я, хоч і не професійний будівельник, усе життя займався будівництвом. Тим більше мені дуже подобається, коли з нічого виростає щось гарне, нове і сучасне. Коли починали працювати, нас було всього п’ятеро. І перший наш великий проект — для Ейвон Косметікс: кияни будували у Рівному офіс, на Чорновола, і вкладали доволі великі гроші. Вони привезли готовий проект і поставили дуже жорсткі умови, зокрема по часу — ми мали всього 50 днів. Як зараз пам’ятаю, на 49-й день ми ще робили останні мазки фарби, і вже наступного дня приїхала інспекція приймати об’єкт. Приїхали і кажуть: терміни ми вам встановили, але думали, що раніше, як за 70 днів не впораєтесь. А ми вклалися.
— Тобто “Мека” не лише продає оздоблювальні матеріали, а й будує?
— “Мека” і виникла як виробнича фірма, але згодом я зрозумів: навіщо купувати буматеріали у посередників, якщо можу привезти їх для себе сам. А нині напрямки з’являються один за одним, і частенько на нові обрії мене надихають мої ж партнери.
— То чим, окрім будівництва, ви займаєтеся?
— Виробництвом металопластикових вікон, інсталюванням систем вентиляції та кондиціонування, продажем спецтехніки (це автокрани, автовежі, трактори), металочерепицею, гідроізоляцією, продаємо бамбукові підлоги та шпалери, екзотичні африканські породи дерева, маємо дизайнерський відділ. Тобто можемо усе! Більше того, минулого року я познайомився з людьми, які виявили бажання інвестувати у місто, зокрема у житлове будівництво. Тому “Мекою” тепер керуватиме молодий управлінець Юрій Сульжук, сам же очолю нове підприємство “Рівнеінвестбуд” , яке займатиметься будівництвом житла. На даний момент вже підписано 30000 квадратних метрів житла – це буде три 16-поверхових будинки на Луцькому кільці. Думаю, що вже з травня “поліземо у землю”.
— Однозначно, ви маєте, чим займатися. Що ж змусило вас балотуватися у депутати міськради?
— Частково вплинули події листопдада минулого року. Я і раніше цікавився політикою, а Помаранчева революція ще більше утвердила мої наміри. Я був одним з перших рівнян, що поїхали на Майдан до Києва, возив й інших бажаючих, по можливості допомагав матеріально. Пізніше, у січні, подав заяву і мене прийняли до Народного руху, тепер став депутатом. Переконаний, людина, яка розвивається, не може не прагнути зробити свій внесок у добробут міста, на щось вплинути.
— Які проблеми вирішуватимете першочергово?
— Мені не подобається повсюдне встановлення гральних автоматів, які,куди не зайдеш, всюди “б’ють по вухах”, і тут же двійко школярів, які ще й не розуміють, мабуть, що відбувається, згодовують цій машині ті гривні, які мама видала на обід. Вважаю, що така діяльність має бути регламентована чіткіше, і допускатися до азартних ігор повинні лише повнолітні. Крім того, хотілося б знайти спосіб впливу на наші ЖЕКи, бо діяльність їх поки залишає бажати кращого. Я розумію, що ЖЕК, який обслуговує цілий район, не завжди в змозі оперативно відреагувати на скарги мешканців кожного конкретного будинку. То можливо передати будинки у кооперативну власність? І тоді голова кооперативу біля свого дому заасфальтує яму сам. Не менше проблем із землевпорядкуванням. І з цим я зіткнувся, коли взявся за будівництво. Хотілося б навести з тим лад.
— Чи зможуть рядові рівняни інвестувати у ваше будівництво?
— Так, але вже на тій стадії, коли буде видно коробку. Коли місто бачитиме, що там реально ведуться роботи, що будинки піднімаються, то інвестуватимуть впевненіше. Хотілося б, щоб і молоді сім’ї з допомогою відповідного фонду могли отримати квартири у тих будинках. Бо молоді таки мають мешкати окремо. Я сам жив і з батьками, і з батьками дружини, але краще, аніж зараз, мені не було ніколи. Бо приходжу додому, і я там господар, моя жінка приходить додому — і ніхто їй не розповідає, як треба смажити бульбу і накривати на стіл.
— Скажіть, а самі не плануєте купувати там квартиру?
— Чесно кажучи, хотів би розширити житлоплощу (зараз з сім’єю мешкаємо у двокімнатній квартирі). Тим паче, що ще сподіваюся збільшити сім’ю. Так що, думаю, буду одним з перших інвесторів у це будівництво – як приклад іншим. А ще зроблю усе можливе, щоби допомогти найперспективнішим своїм працівникам купити житло.
— То ви альтруїст?
— Якщо маю можливість допомогти, завжди це роблю. Цього року ми організували Асоціацію працівників будівельної галузі. Профспілки є у всіх галузях, окрім будівництва. Але насправді і тут не менше всілякої несправедливості та безалаберних казусів. Тому наша мета – задоволення та захист усіх законних інтересів наших членів. До Асоціації можуть вступити і юридичні, і фізичні особи — усі, хто так чи інакше причетний до будівельної галузі. Це не означає, що ми вирішуватимемо проблеми тих, хто схоче чужим коштом та силами щось провернути, але якщо у людини є потреба у захисті і вона не може сама за себе постояти — ми допоможемо. У нас ще небагато членів, але їх щодень більшає.
— Ви згадали про свою сім’ю, розкажіть, будь ласка, більше.
— Одружений я з 1990 року. З дружиною Оленою познайомились в одному з кафе, і через 8 місяців одружилися. А за рік народився син Андрій. Йому у травні 15, закінчує міський ліцей, вступатиме у РЕГІ. Дружина працює в управі Народного руху. І ми завжди маємо про що поговорити.
— Кажуть, поки подружжю є про що поговорити, шлюб справді живий…
— Абсолютно згоден. Бо коли один на кухні, а інший дивиться телевізор, і немає про що навіть слова сказати — хіба ж то сім’я? Звісно, бувають проблеми, але головне разом їх вирішувати. Зараз в Андрія нелегкий період становлення, перехідний вік. Але ми намагаємося його всіляко підтримувати. Тим паче, він має чіткі цілі на майбутнє, хоче стати юристом.
— Це його власний вибір?
— Так, я не змушував його ні до чого, хоча і рекомендував звернути увагу саме на цю спеціальність, бо усвідомив, що без юриста нині ніяк. Маю надію, що після навчання син працюватиме у моїй компанії, але якщо він обере інший шлях, не буду заперечувати.
— А дружину не думали залучити до власної справи?
— Хоча моя дружина і має диплом інженера, в душі вона більше лірик, а не фізик. Тим більше, зараз у Народному русі вона себе знайшла: її друга освіта юридична, а там працює громадська приймальна, і Олена допомагає людям юридичними консультаціями. Це не робота заради заробітку, вона працює на громадських засадах. А я, слава Богу, в стані забезпечити сім’ю.
— Кажуть, ви запеклий мисливець…
— Це моє найбільше хобі – полювання та риболовля. І сам люблю, і сина привчаю.
— А вас хто привчив?
— Дід по маминій лінії теж любив цю справу.
— Але ж полювання — доволі жорстока штука…
— Це як подивитися. Полювання — не бійня. І те, що ти поїхав у ліс, зовсім не значить, що повернешся звідти із здобиччю. На одне результативне полювання — п’ять глухих. Та й недешеве це задоволення: вполювати кабана коштує тисячу гривень. Мені друзі кажуть: та за ті гроші можна кілька кабанів купити. Ми їдемо не заради м’яса, не заради вбивства — це ритуал, змагання. І повірте, коли на тебе біжить кабан (а це сто кілограмів), стає моторошно, а коли їх мчить 10-15, то волосся дибки стає, і хочеться кинути рушницю і самому втікати (сміється).
— Ви фактично залишаєте свою фірму на іншу, чужу людину, вам важко далося це рішення?
— Ні, я вірю людям.
— Усім? Чи лише перевіреним?— Що вам допомагає долати труднощі?
— Може це банально звучить, але сім’я. Повсякчас відчуваю їх підтримку. Чесно кажучи, мені нелегко, бо маю власну фірму, чужу фірму, і навантаження уявляєте яке, але дружина завжди підтримає і не задає зайвих питань. Не можна досягти чого хочеш, нічого не віддавши взамін. Працюючи з дев’ятої до шостої, можна здобути лише мінімум, а я хочу максимум. Я своєї “планки” поки не бачу, і плани у мене неосяжні. Чим більше маю роботи, тим цікавіше мені жити.
