Свого попередника залишив заступником
— Цікаво, якою машиною їздить начальник служби автомобільних доріг?
— У мене є службова “Тойота” і власний “Мерседес”.
— Сьогодні минає півроку, як ви очолили службу автомобільних доріг. Колишній керівник Федір Жежук працює нині вашим заступником. Як складаються ваші стосунки?
— Хочу сказати, що колектив тут, так би мовити, здоровий, професійний. Правда, декого я звільнив. Із Жежуком у мене нормальні робочі стосунки. У нас працює технічна рада, і з усіма заступниками ми обговорюємо робочі питання перед тим, як я прийму остаточне рішення.
— За часів Миколи Сороки вас називали найавторитетнішим його соратником. Чому?
— З Миколою Петровичем було складно працювати, бо він хоч і радився із заступниками, рішення приймав самостійно. Але було завжди багато таких, які йшли до нього з порадами. Я ніколи їх не давав губернатору, якщо не був упевнений. Адже згодом за свої рішення треба відповідати. Хоча моя думка для нього була цікава. Навіть коли я починав працювати тут, часто питав себе: як би Сорока вчинив у певній ситуації? Бо переконаний: якщо на службі все добре — значить добре працюють заступники, якщо є недоліки — це моя провина і недопрацювання.
— А на якій посаді ви почувалися комфортніше?
— Якщо відкинути політику, то простіше працювати і більше зробити можна було на посаді заступника голови ОДА. Але тоді держава жила від виборів до виборів. І за Кучми, скажімо, тарифи штучно стримувались, щоби не псувати владний імідж. Сьогодні це є причиною проблем у комунальній галузі. Зараз моя робота конкретніша. Я приходжу о 7-й ранку і раніше 21-ї з роботи не йду.
— Навіть так?
— Я кажу підлеглим: якщо ви бачите, що начальника немає на роботі у робочий час, і ви можете йти додому, якщо я на роботі з сьомої, то ви приходьте на восьму. Якщо від мене чути запах алкоголю — і ви пийте. Однак це для мене табу, як і святкування днів народжень, випивки на роботі. Ми домовились, що салатами в офісі пахнути не буде.
— Тобто, ви вважаєте, що керівник має бути еталоном для колективу?
— Так. Тільки тоді він має право питати з інших. Якщо людина нечистоплотна у справах, то яке має право з підлеглих питати?
— Чи буває так, що ви змінюєте своє рішення і пристаєте на пропозицію колег? Ви авторитарний керівник?
— Якщо це стосується технічних питань, то я можу змінити своє рішення, що ж стосується дисципліни та кадрів — я авторитарний.
Бідні іноземці наші дороги
не врятують
— Під час візиту на Рівненщину Янукович сказав, що дороги у нас дуже погані. Однак керівник Укравтодору відповів: Рівненщина не в найгіршому стані, а на п’ятому місці в Україні. Це справді так?
— Ні, мова йшла про те, що п’яте місце наша область займає цього року за обсягами фінансування з врахуванням кредиту Європейського банку реконструкції і розвитку (ЄБРР). Цьогоріч буде збудовано дві державні дороги за ці кредитні кошти. Обсяг капіталовкладень на дорозі Київ-Чоп становить 1 мільярд 350 мільйонів гривень на 188 км ділянки від Бродів до Житомира.
— Отже, на державні дороги гроші виділяються, а місцевим не вистачає обласного бюджету?
— Перcпектива приведення їх до порядку є, адже за рахунок кредитного фінансування з ЄБРР зніматимуться кошти з доріг державного значення, і вони підуть на місцеві дороги. Акцент робитимемо на територіальні дороги, тобто ті, які проходять через два-три райони.
— А чи не є причиною поганого стану доріг застарілі технології ремонту? Чи використовуєте ви, наприклад, геотекстильні полотна?
— Новітні технології можуть використовуватись лише при будівництві нових доріг. Ми їх застосовуємо на реконструкції дороги Київ—Ковель, Київ—Чоп. А на місцевих дорогах нам би хоча б хороше асфальто-бетонне покриття.
— Ви якось говорили, що у селі Переходичі Рокитнівського району дорогу хочуть збудувати турки. Як там справи, і який їм сенс взагалі це робити?
— Усі дорожні роботи вартістю понад 50 тисяч гривень виконуються за тендером. Турки брали участь у ньому, але виграла фірма “Шляхи Полісся”. А щодо сенсу, то, згідно з програмою розвитку автодоріг на 2007-2011 роки, обсяги будівництва доріг солідні. Тому і з’явився інтерес іноземних компаній у використанні своїх можливостей.
— Як ви оцінюєте такі тендери?
— На моє переконання, визначати переможців тендеру за найнижчими цінами не є правильним підходом. Адже вони не означають якість. Крім цього, я за те, щоб наші дороги робили наші фахівці. А іноземні фірми все одно наймають на допоміжні роботи українців і платять їм мало. Якби ми бачили перспективи і обсяги робіт, то підвели б під них свої бази. Оскільки цього немає, то розвиток наших шляхових організацій стримується. Вважаю, що ЄБРР не варто було підключати до наших дорожніх робіт бідні держави, які увійшли до Євросоюзу. Не треба їх підтримувати за рахунок України: ми не настільки багаті, щоб наймати іноземну робочу силу.
Вмію кидати курити
— Попри такі серйозні підходи і принципи, ви завжди в гуморі й напевне є душею компанії. Це так?
— (сміється) Так, мені не треба 100 грамів, щоби завести компанію. А є люди, які без цього просто не вміють відпочивати. Я вважаю, що краще не йти в гості, якщо це є повинністю. До речі, після весілля старшої доньки Ірини дружина сказала, що краще б тамадою був я.
— А хто ваша дружина?
— Лариса працює в управлінні соцзахисту, старша донька Ірина — у ПриватБанку, менша Оля вчиться у “воднику”. Буде заслуженим економістом України (сміється).
— Гарні перспективи. А як дочки вибирали собі професії — самостійно чи з вашою допомогою?
— Ірині була би ближче педагогіка, вона обдарована. Оля хотіла стати юристом, але мама не захотіла відпускати її від себе. Зараз мрію про внуків, бо свого часу приділяв дітям мало часу. Тому внуків буду виховувати по-іншому.
— Які у вас радості сімейного життя?
— Доброю традицією сім’ї у нас є Різдво і Великдень. Я родом з Богданівки Корецького району. Мама була колгоспницею і завжди ходила до церкви, хоча батько був колгоспним парторгом. Дружина теж з релігійної сім’ї. Тесть і досі співає у церковному хорі. День Перемоги — це теж для мене святе, бо батько був фронтовиком. 9 травня я завжди символічно перехиляю чарку, вшановуючи його пам’ять і те, через що він пройшов. А от святкування днів народжень не люблю.
— Чим захоплюєтесь, як відпочиваєте?
— У мене ніколи не було відпусток. Завжди було так: як тільки піду у відпустку, одразу ж щось трапляється, і мене відкликають. То вже і боюсь їх брати. Хоча це неправильно. Людина повинна відпочивати. Як тільки я прийшов на посаду, одразу подивився графік відпусток: хто скільки років не був, і дав людям можливість надолужити, відпочити. На природі відпочиваю з вудкою. Так, на рівні аматора, а вдома — біля каміна.
— З газетою, книгою чи просто дивитесь на вогонь?
— Читаю багато. Із Києва щоразу традиційно привожу до десятка книг. Але люблю такі, де все добре закінчується.
— Бо ви оптиміст?
— Так. Але у дружбі я замкнутий, точніше консерватор. У мене друзів небагато, однак вони постійні.
— А із Миколою Сорокою підтримуєте стосунки?
— Так, спілкуюся.
— Пане Анатолію, чим вас можна здивувати?
— Здивувати? Буває приємно, коли я про людину думав погано, а вона насправді виявилася кращою. Я багато пережив за останні роки, на моїх очах люди мінялись, пристосовувались до обставин. Мені дивно: як же людина, котра сьогодні за тих, завтра за інших, дивиться в очі своїм дітям? На мій погляд, це в сім’ях породжує проблеми. Бо ж як можна від когось порядності вимагати, коли сам хамелеон?
— Це означає, що ви не кар’єрист?
— Ні, я кар’єрист. Але кар’єра — не самоціль. Я всім кажу: найбільший критик для мене — це я сам. Я самоїд. Хоча знаю, що це неправильно, адже весь час у тонусі тримаєшся.
— А ви не Скорпіон за гороскопом?
— Я Терези, як і дружина. Однак я не вірю у гороскопи, цілителів і гадання. Коли треба прийняти якесь важливе рішення, дружина радиться зі священиком.
— Окрім духовних настанов, як підтримуєте фізичну форму? Адже з таким графіком роботи можна й інфаркт заробити.
— Ніяких особливих секретів не маю. Якщо відчуваю, що поповнів, обмежую себе в їжі. Але їм абсолютно все. Надаю перевагу простим стравам: салатам, супам, борщам.
— Яка страва наулюбленіша?
— Деруни.
— А на обід їздите додому?
— Ні. Лише снідаю та вечеряю. Не обідаю, бо не хочу, повертаючись, спізнитися на роботу.
— Ви ще й пунктуальний?
— Так, і цього від підлеглих вимагаю. Ось зараз кинув палити й буду своїх працівників привчати, щоб у кабінетах цього не робили. Перший раз я кинув цю звичку, коли доньці виповнився рік. Тоді я пообіцяв собі, що до її весілля триматимусь. Не курив 22 роки, а на весіллі зять мене спокусив сигарою. Тепер знову кинув: вже здоров’я треба берегти.
— Втримаєтесь, впевнені?
— Так!
