— Ви художник-тральфреаліст. Що це за такий напрям?
— Тральфреалізм — це новітній напрям у мистецтві. Але йому насправді приблизно 25 років. Ми з друзями-художниками – Валерієм Голейком та Олексієм Бреусом – намагалися знайти визначення тральфреалізму, який самі й народили. Але не знайшли “тральф” у жодній мові світу. Лише пізніше ми дізналися, що фонеми — звуконаслідування випромінювання енергії Всесвіту в діапазоні, який може почути людське вухо. А ще одного разу я зрозуміла, що — це й скорочення фрази “Трансформація Реальності Артом, Любов’ю, Фантазією”.
— Одна з ваших робіт допомогла завагітніти жінці…
— Так, “Літанія”. У принципі історія трішки спотворена, але насправді реальна. Просто рожевий — колір ніжної любові. Він дуже позитивний і добре впливає на жіночу репродуктивну систему. Ця робота була вперше представлена у 1998 році на виставці “Квиток на Місяць” у галереї Університету імені Шевченка, яку відвідав під час свого візиту тодішній президент Франції Жак Ширак.
— Кажуть, що виставку відвідувала і принцеса Бельгії?
— Не цю, а завершальну експозицію міжнародного проекту “Birdinvest”, яку організував скульптор Джо Діло саме під патронатом принцеси Бельгії Астрід. Проект зібрав біля 500 художників зі ста країн світу – ми розписували справжні шпаківні, які потім були вивішені на деревах у старовинному парку одного з замків на сході Бельгії. Проект цей поступово об’їхав усю Європу. Мав би бути і у Києві, але ми, українські учасники, пояснили: якщо повісити розписні шпаківні, наприклад, у парку Шевченка на невеликій висоті, через кілька годин їх не буде. І це насправді сумно. Ми — інтелектуальна, духовна нація. Але нам бракує побутової культури…
— Ви ще займаєтеся журналістикою?
— Зараз пишу книгу про тральфреалізм, а журналістика – з мого “першого життя”: я закінчила журфак Національного університету імені Шевченка. Найголовніший висновок, який зробила, — журналістика робить людину вільнішою, дає можливість говорити з тим, хто їй цікавий. В основному я робила інтерв’ю із зірками. Багато говорила з творчими людьми – акторами, музикантами, художниками, а також вченими, медиками. Працювала у газетах “Незалежність”, “Бульвар Гордона”, медичних журналах “СПИД, СНІД, AIDS”, “Здоров’я і харчування”.
— У вас було багато арт-проектів в Україні?
— Більшість з понад 60 виставок проходили у Києві. Зараз у київському Національному музеї “Чорнобиль” до лютого працює виставка “Укриття”: Небо, океан, земля” в рамках великого проекту “Всесвіт — відкритий контакт” арт-групи “Стронцій-90”, учасником якої я є. Ми з друзями-тральфреалістами робили багато екологічних проектів: на самій Чорнобильській АЄС чи на Дніпрі у Києві, як “Жертво-воскресіння” – купували живих мальків у рибалок на Трухановому острові й випускали їх на волю у Дніпро. Потім писали на папері прохання до землян зберегти нашу планету. Ці своєрідні молитви та заклинання ми передавали світу з допомогою кількох стихій: спалювали у вогнищі, танцюючи навкруги танок Вогню, відпускали по водах Дніпра, закоркувавши у пляшці, ховали у повітряну кульку та відпускали у небо, заривали у землю та співали пісню землі. Тобто відбувався великий перформанс, який ми знімали на відео.
Наш “Стронцій-90” у 2008 році також брав участь у проектах “Gogolфест” у Мистецькому Арсеналі та “Бітломанія” у київській галереї “Да Вінчі” (ця виставка відбулася саме тоді, коли Пол Маккартні приїжджав в Україну і виставлявся зовсім поруч з нами – в “PinchukArtCenter”.
— А за кордоном?
— Зараз шукаємо вихід на екологічні недержавні організації та фонди. Багато відомих людей займаються благодійністю, підтримують екологічні ініціативи, бо коли всі первинні потреби задоволені, хочеться залишити щось для вічності. А гроші — це велика енергія, і вона може бути як позитивною, так і негативною.
Ми з колегою – художником Валерієм Голейком як арт-дует VenTa, якому днями виповнюється 10- років, брали участь у благодійному аукціоні “Просто діти”, який організувала мережа ЛЖВ – людей, які живуть з ВІЛ. Крім нас у проекті були ще представник Елтона Джона (співак передавав свої концертні туфлі та костюм від Версаче), Віталій Кличко, який віддав боксерські рукавички, Андрій Шевченко — майку, тенісист Андрій Медвєдєв — свою ракетку, а гравці київського “Динамо” підписали м’яча. Кошти від проданих лотів передали діткам, які живуть з ВІЛ/СНІДом.
— Ви писали листи королівським родинам Європи…
— Це був такий мейл-арт проект “Королівські поштові метелики”. Мейл-арт — напрям у мистецтві, коли люди малюють щось на листівках, конвертах і посилають у різні куточки світу. Потім це все повертається до тебе назад. У Британію полетіло два моїх метелики – один для Її Величності королеви Єлизавети Другої, другий – для Принца Чарльза та його дружини Герцогині Корнуольської Камілли. Звісна річ, від імені королів відповіли їх особисті секретарі, але найдовше та найтепліше послання прийшло саме за дорученням Чарльза та леді Камілли. Сподіваюсь виставити цей мейл-арт проект у найближчому майбутньому.
— Де зберігаються ваші картини?
— Картини є у Володимира Горянського, Дмитра Гордона, Миколи Мозгового, Марини Січкар – дружини динамівця Влада Ващука, двох з трьох українських жінок-мультимільйонерш, у Національному музеї історії України, Національному музеї “Чорнобиль”, Кардіффському університеті та інших.
— Часто подорожуєте?
— Кілька разів була в Британії, дуже люблю Північ Італії (Венеція, Падуя) та Тоскану (Флоренція), була в Голландії, Іспанії (Барселона). У Франції крім Парижа обожнюю Лазурний берег. Там дивовижні місця, чудове повітря. Мільярдери не дурні, що відпочивають на Лазурному березі. Дуже хочу подивитися Німеччину з точки зору арту. Адже Берлін зараз — центр сучасного мистецтва.
— Як відпочиваєте?
— Спеціально поїхати, щоб відпочити, практично не вдається. Це відбувається, коли приїжджаю втілювати якісь проекти. Загалом я не прихильниця байдикування на пляжі. Для мене справжній відпочинок за кордоном — коли свої проекти встигаю поєднати з прогулянками по музеях та парках та оранжереях (дуже люблю квіти, рослини).
— Разом із сім’єю їздити?
— На жаль, ні. У чоловіка багато власних справ.
— Розкажіть про свою сім’ю.
— Ми з чоловіком майже 30 років разом – ще з університету. Він – заступник головного редактора газети “Урядовий кур’єр”. Нашому старшому синові Івану — 26 років. Він також закінчував факультет журналістики, але зараз займається комп’ютерним дизайном, рекламним бізнесом, пише електронну музику, чудові вірші. Молодший син Олексій — аспірант НДІ психології, пише дисертацію на тему змінених станів свідомості та історії трансперсональної психології в Україні. Ніхто ще не захищався на цю тему. Останнім часом всі ми, крім чоловіка, працюємо вдома.
— Це вам не заважає малювати?
— Зазвичай енергія з’являється вночі, коли всі сплять. А коли вже доводжу справу до кінця, рідні мені не заважають. Тоді знімаю стрес, слухаючи музику: “Реквієм” Моцарта, “Бахіану” Вілло-Лобаса, меси, “Кончерто Гроссо” чи “Пори року” Вівальді…
— Про що мрієте?
— Про власний квітучий сад з розарієм. Поки що ця мрія втілилася у виставку “Переносний сад мандрівника”, яка днями відкриється у київській галереї тральфреалізму “Енігма”.
