“Це була зовсім нова справа”
— Пане Міхаелю, як до вас краще звертатися?
— Коли я народився, було модно давати дітям кілька імен, от мене й назвали Ханс Міхаель. Але оскільки Міхаель було підкреслене, то це ім’я — головніше. Я звик бути Міхаелем. І друге ім’я мені навіть заважає. А по батькові у німців нема. Тут, в Україні, мене звуть по-різному: і пан Міхаель, і пан Фрітцше, і просто Фрітцше.
— Розкажіть про те, як ви очолили ВАТ “Вирівський кар’єр”.
— Коли компанія Ваsalt-Actien-Gesellschaft, яка входить до концерну “Верхан”, що спеціалізується на добуванні та переробці природного каменю та має підприємства в інших сферах у багатьох країнах Європи, придбала Вирівський кар’єр, мені запропонували його очолити. Я приїхав у 2006 році, подивився на це господарство і погодився. Це для мене була зовсім нова справа.
— І що ви тут побачили?
— Я приїхав сюди влітку. У нинішньому офісному приміщенні працював тільки третій поверх, води, опалення, каналізації не було, від лінії з переробки щебеню залишилось тільки приміщення, свердловини для води засипані, котельня — відсутня. Але кар’єр так-сяк працював. Компанія планувала зробити значні інвестиції у цей кар’єр, а мені було цікаво розпочати проект з нуля. До цього працював у одній з компаній німецького машинобудівного концерну в Москві. Ми продавали автомобілі. Там був другою особою. Пам’ятаю, в 1999 році нас відправили підкорювати столицю Росії зі статутним капіталом 100 тисяч марок. Гроші на ті часи ніби великі, але все одно незначні. До східних країн у Німеччині тоді ставилися з осторогою. А тут — зовсім інша річ.
“Скоро запустимо новий завод”
— Які інвестиції вже зроблені?
— Вклали 22 мільйони євро. З них 11 мільйонів — на стаціонарний завод. Інше — на відновлення електропостачання, залізницю, тепловоз, склад горючих матеріалів, мобільне обладнання тощо.
— Вже є успіхи?
— У серпні запускаємо новий завод із переробки щебеню.
— Які запаси кар’єру?
— Небагато-немало, 107 млн тонн граніту. Хочемо й інші родовища розробляти. В Україні багато кар’єрів, тільки мало які працюють, бо потребують значних капіталовкладень. (Під’їжджаємо до старої прохідної). У радянські часи кар’єр був потужним підприємством з розвиненою інфраструктурою. Ось тут стояли прапори, а тут колись був фонтан. Бачите, як все знищено. Мені казали, що у 80-ті роки була встановлена нова лінія переробки і власники повинні були тільки натиснути кнопку, щоб запустити її. Але я вже нічого не застав. Там стояло управлінське приміщення в аварійному стані — ми його підірвали. У бурхливі 90-ті роки тут усе почали розтягувати. Не лінувалися навіть відкопувати металеві труби, щоб здавати на металобрухт. А тепер приходять до мене із села і кажуть, що їм кар’єр повинен зробити воду. Я їх розумію. Гранітне будувалось разом із кар’єром. На підприємстві працював ЖЕК, який обслуговував приміщення: паркани фарбували, під’їзди чистили тощо. А потім все рухнуло. Проте всі на “ура” приватизували квартири. А тепер ходять, щоб їм квартири ці ремонтували. Кажу їм: “Друзі, ваших квартир у мене на балансі немає. Це ваша приватна власність — ремонтуйте”. А ще у перше літо (сміється) погода була чудова і я не звернув уваги на те, що в офісному приміщенні немає батарей опалення. Тож першу зиму зимували з калориферами. Та й нині у нас польові умови, бо вода все ще відсутня.
— У вас гарна російська мова, де навчилися?
— В інституті підготовки здобуття вищої освіти за кордоном при університеті імені Мартіна Лютера в м.Халле. Там нас готували до вступу у радянський інститут.
— Українською теж добре розмовляєте?
— Поки ще не дуже, але добре розумію. Читаю українською, адже вся документація на підприємстві ведеться цією мовою. Та й податкова мені багато пише.
— Ви багато знаєте про радянську реальність?
— Про радянську реальність я знаю все. Вчився у Москві. Пробув у СРСР більше десяти років.
— Що пам’ятаєте з навчання?
— Перше вересня, дев’ять нуль-нуль. Перша лекція — історія КПРС (сміється).
— Вже призвичаїлися до сільського життя?
— Після Москви різниця велика. Але тут було цікаво, адже робота починалася практично з нуля. Та й у Москві багато працював і місто бачив тільки по дорозі додому і на вихідних.
— А сім’я?
— Вони зараз в Берліні. Дочка вчиться в університеті. Вони жили зі мною в Москві, дочка закінчила там школу. Дружина — росіянка.
— Як тоді до вашого шлюбу поставились батьки?
— Зрозуміло, що вони це сприйняли непросто.
— Не хочете сім’ю сюди перевезти?
— Поки що з умовами важкувато. Другий рік плануємо побудувати тут будинок. Ділянку вже закріпили. Сподіваюся, що незабаром почнемо будувати.
— А зараз ви де проживаєте?
— У Сарнах в готелі. Нерухомості не маю — все життя на колесах. Як поїхав у 1974 році з дому, з тих пір подорожую.
— А харчуєтесь?
— У готелі кухня працює цілодобово. Можна поїсти навіть і о третій годині ночі. До східної кухні я звик. З перших днів перебування в Союзі: борщик, капусняк тощо.
— А до того що ви їли?
— Як усі в Німеччині. Що мама готувала, те й їв. Німці люблять м’ясо під соусом. У той час була простіша кухня. Зараз німці готують м’ясо і по-італійськи, і по-французьки…
— А пиво?
— П’ю мало, хоч і німець.
— А хороше пиво від поганого можете відрізнити?
— Думаю, що так.
Японці вразили ввічливістю
— Як часто їздите додому?
— Раз у півтора місяці. Буваю вдома приблизно тиждень. Перші два дні займаюсь паперами, які накопичились. А далі відпочиваю. Намагаюсь відвідати батьків. Коли відпустка, кудись їдемо сім’єю.
— А куди, як правило, їздите?
— Скажімо, на Новий рік їздили в Кенію. Японія також справила велике враження. Там люди живуть інтенсивніше, скромніше й організованіше. На острові вони обмежені у просторі, квартири у них маленькі. Теж дуже довго добираються на роботу й піддаються стресам більше, ніж німці. Дуже всі ввічливі. А деколи аж занадто. Пригадую, дочка фотографувала якийсь храм, а один японець махає рукою, щось хоче пояснити (сміється). Виявилось, що він пропонував прибрати власну машину з кадру, аби наші фото не зіпсувати.
— Маєте хобі?
— На інтереси бракує часу. Піду на пенсію — буду займатися інтересами. Мене приваблює гольф, але тут немає поля… (задумався). Як запустимо завод, то обов’язково піду на полювання, мене вже давно запрошують. Полювати ще не пробував, думаю, сподобається. На риболовлю не хочу їхати: вставай о третій ночі, а потім сиди цілий день на березі. А от мисливство — це більш динамічний вид відпочинку. Можна й на велосипеді покататись. Тут це просто, бо гір немає.
![]()


