І живе процвітаючий бізнесмен красиво — не тому, що кожного літа відпочиває в Туреччині, а тому насамперед, що чи не найвищі у своєму рідному Клевані зарплати виплачує своїм працівникам тільки “по-білому”, а в перший день Помаранчевої революції, не роздумуючи, перерахував частину прибутку фірми для підтримки Майдану. Днями у столиці за це навіть нагрудний знак отримав з гордим написом “Гвардія революції” і почесну грамоту за підписом Романа Безсмертного. Та про це Олександр Романович говорить скромно — не вважає за потрібне хвалитись тим, що зробив за велінням совісті. З набагато більшим бажанням говорить про власну справу. Тим більше, що днями фірмі “АРТ”, яку заснував і яку незмінно очолює Олександр Трофимчук, виповнюється десять років. Отже, не лише до гвардії революції можна віднести нашого героя, й до гвардії бізнесу. З цього й почали ми наш бізнес-ланч з директором фірми “АРТ” Олександром Трофимчуком.
— Отже, Олександре Романовичу, як усе починалося? Лінолеум — це ваш перший бізнес?
— Так, це перший мій приватний бізнес, а початок свій він бере з тих часів, коли я працював на клеванській фабриці “Світанок”. Це підприємство підпорядковувалось об’єднанню місцевої промисловості, тут працювало три цехи: деревообробний, швейний та галантерейний. Починав я свій трудовий шлях з майстра паросилового господарства (на деревообробному комбінаті), далі був інженером-механіком, згодом виконував обов’язки головного інженера. На початку 90-х, коли підприємство стало відчувати серйозні проблеми з сировиною, чимало довелось займатись питаннями постачання. Під час однієї з поїздок познайомився в Луцьку з представниками чеської фірми, які запропонували підприємству поставки шкірзамінника (за профілем галантерейного виробництва, яке в нас працювало). А паралельно вони вийшли з пропозицією спробувати трохи торгувати лінолеумом. Таким чином і підприємство отримувало певні обігові кошти, і чехи знаходили ринок збуту в Україні. Так ми працювали два роки, а потім влада на фабриці помінялася, я спробував було позмагатись за посаду директора, але акціонери віддали перевагу іншому кандидату, а я вирішив зайнятись власним бізнесом. Чехи й підштовхнули мене створити свою фірму, яка займалася б лінолеумом. Певний час вони ще працювали паралельно, зі мною і з фабрикою, а згодом віддали перевагу мені, оцінивши всі плюси співпраці з невеличкою мобільною приватною структурою. Згодом ми викупили і реконструювали старе дерев’яне приміщення фабричного клубу, зведене ще відразу після війни, й відтоді, як кажуть, — у самостійному плаванні, постійно набираємо обертів, ідемо вперед і тільки вперед.
— Пане Олександре, постійно чую по радіо зі смаком зроблений ролик про ваш комерційний лінолеум, і, відверто кажучи, замислююсь: а чим комерційний лінолеум відрізняється від звичайного? Може, поясните?
— Взагалі-то ми починали працювати з чехами, коли вони пропонували ще звичайний побутовий лінолеум, але згодом вони його зняли з виробництва й нині постачають нам виключно комерційний лінолеум, який виробляється під торговою маркою Lino Fatra. Чому назвали його комерційним? Мабуть, тому, що сфера його використання — це виробничі та соціально-культурні приміщення: промислові підприємства, офіси, заклади дозвілля та громадського харчування, освітні та лікувальні заклади. Тобто ті місця, де щодня буває багато людей, і де, відповідно, навантаження на лінолеумне покриття не порівняти з домашнім. Зносостійкість — ось ключова перевага комерційного лінолеуму. (Відповідно і вкладання йому потрібне спеціальне — з використанням і клеїв відповідних, і обладнання). При гарантійному терміні експлуатації десять років реальний строк експлуатації такого лінолеуму становить 30-50 років.
— Вражає. І де такий лінолеум можна побачити у Рівному?
— У “Магнаті” були?
— Звичайно.
— Там у танцювальному залі лежить саме наш лінолеум. Він також прикрашає і зал прийому пасажирів у Рівненському аеропорту, і відділення кардіохірургії в хірургічному корпусі обласної лікарні. До речі, щодо лікарні. От чому, скажіть, вигідно використовувати комерційний лінолеум у лікувальних закладах?
— Ну, не знаю, мабуть, через його гігієнічність.
— Не тільки. В лікарнях часто перевозять хворих на візках. Якщо на підлозі лежить плитка — хіба гарно, коли колеса візка підстрибують на стиках? А лінолеум — він гладенький, і хворому пересуватися спокійніше, зручніше.
— А взагалі, основний ваш споживач знаходиться, мабуть, таки за межами Рівного?
— Вгадали. На схід і південь України — а це Донецьк, Дніпропетровськ, Харків, Одеса, Миколаїв — продаємо до 70% продукції. Бачите, там більші обсяги промислового будівництва, відтак і потреба у зносостійкому покритті підлоги більша.
— І навіть віддаль у 800-1000 км від Рівного не завада вашій співпраці зі споживачами українського півдня і сходу?
— Віддаль віддаллю, а за вартістю продукція все одно виходить удвічі дешевшою, ніж аналоги західноєвропейських виробників. При тому, що якість лінолеуму — однакова.
— Тоді у чому ж річ? Націнка за бренд?
— Не тільки. У чехів дешевша робоча сила, вони дешевше купують сировину, а ще — мають власний завод із модернізації обладнання, яке використовується для виробництва лінолеуму. Всі ці складові зменшують собівартість готової продукції, і в результаті якщо наш лінолеум, скажімо, обійдеться споживачеві приблизно в 40 гривень за квадратний метр, то німецький чи голландський — у 88-90 грн.
— Олександре Романовичу, ми все про роботу та про роботу. Але знаю, що ви, крім бізнесу, і викладацькою діяльністю займаєтесь?
— Так, викладаю маркетинг у Міжнародному університеті “РЕГІ”, де ректором мій давній товариш Анатолій Дем’янчук. А до того викладав у Рівненському інституті слов’янознавства. У РЕГІ один час і кафедрою завідував, але така робота, все-таки, більше вимагає сидіти на місці, а викладацькі хліби — більш вільні, творчі, тож вони мені й до душі більше.
— А навіщо це вам — такий перехід від практики українського бізнесу до, так би мовити, сухої теорії?
— Якщо коротко — щоб мізки не іржавіли. А, по-друге, чому відразу “суха теорія”? Я її з практикою поєдную, щоб і самому було цікаво, і студентам. Треба ж самовдосконалюватись, не стояти на місці. На те вона і теорія, щоб творчо її переосмисливши, знайти щось для себе, що можна в роботі застосувати.
— І як, знаходите?
— Не просто знаходжу — ось дисертацію на осінь закінчую кандидатську. Тема — “Управління конкурентоспроможністю малих торгових підприємств в Україні”.
— На місцевому матеріалі?
— Звичайно.
— А як вам сьогоднішні студенти? Ось дехто вважає, що зараз молодь нічого не цікавить, вчаться, мовляв, тільки тому, що батьки гроші платять…
— Не скажіть. Більше половини моїх студентів — розумні й зацікавлені у знаннях. Вони бачать, що ці знання будуть їм потрібні в житті. До речі, один з колишніх студентів із РЕГІ нині працює в мене на фірмі.
— А от скажіть, сьогодні, коли фірмі вже десять років, вам потрібно часто на ній бувати? Скільки часу треба приділяти їй на день, щоб бути впевненим: господарство “крутиться” як належить?
— Зараз — години в день достатньо. Зранку або ввечері. У нас хороший колектив — невеликий, але стабільний. Люди працюють з віддачею. Вони соціально захищені, зарплатня у нас — чи не найвища у Клевані, та й для Рівного досить пристойна. Заробляють по бухгалтерії, не в конвертах. Незамінна людина в нас — фінансовий директор Наталія Всеволодівна Приварська: вона і фінансист хороший, і прекрасний менеджер. Ми обоє, до речі, закінчили рівненський “водний”.
— Отож освіта у вас інженерна?
— Так, перша — інженерна, а от за другою, післядипломною, я економіст.
— Сина свого теж серед працівників своєї фірми у майбутньому бачите?
— Михайло — він перейшов до одинадцятого класу — хоче стати юристом. Поживемо — побачимо, на фірму він завжди встигне, хай спочатку реалізує себе в тому, до чого душа лежить. Він у мене дуже відповідальний, я його іноді навіть жартома “комуністом” називаю. Якась акція в школі, прибирання чи що — він перший: я мушу там бути! Вчиться старанно. Комп’ютер, енциклопедії різні з “Букви” — це його. Серйозний хлопець, порядний, відповідальний.
А дружина Тетяна працює у Рівненському відділку Львівської залізниці, у бюро ЛБК, яке займається розподілом місць у каси, де немає автоматизованої системи продажу. Скажу відверто: матеріальний стан сім’ї дозволяє, щоб дружина не працювала, але їй ця робота подобається. Знаєте, я прихильник того, щоб чоловік і дружина працювали на різних роботах. Буває навіть, коли до мене приходять влаштовуватись чоловік з дружиною, кажу: ні, давайте хтось один!
— А чого?
— Щоб не виникало суб’єктивного ставлення, яке заважає справі. Знаю, в деяких фірмах не таке дивляться по-іншому, а ось моя думка така.
— А відпочивати як любите?
— Розслабитись на сонці біля моря. Був на Кіпрі, в Єгипті, в Туреччині — такий відпочинок мені подобається. У Туреччину практично кожного літа їжджу. А ще у нас на фірмі поруч із приміщенням починається дубовий гай — там теж часом відпочиваємо сім’ями. І шашлики можна засмажити, і пісень поспівати, і просто відключитися від повсякденних клопотів.
— А скільки часу потребуєте на повноцінний відпочинок?
— Двох тижнів вистачає. А коли вдома, то чудово розслаблює спілкування з собакою. Він у мене породи чау-чау. Такий добрий, добрий і розумний! Я можу сісти і просто дивитись на нього хвилин двадцять — і так душа відпочиває!.. Чудовий пес, я його дуже люблю. А на фірмі є вівчарка Лорд, теж класний пес!
А ще музику люблю. Ми з Анатолієм Дем’янчуком, до речі, якось на концерт групи “Смокі” в Київ їздили — це моя улюблена група. Особливо в тому складі, що з Крісом Норманом. А взагалі з музики ще дуже люблю італійську естраду початку 80-х. Її і в ресторані грав свого часу чимало.
— На “Євробаченні” за кого вболівали?
— Мальтійка дуже сподобалась і норвезька група “Вігвам”. Пісня їхня дуже мені “Європу” нагадала, таку популярну у 80-ті.
— Ви з музикою все життя, певно, не розлучаєтесь…
— Це точно. Колись музичну школу закінчив за класом фортепіано, в армії пощастило служити в Ризі, так і на концертах доводилось варту нести, Раймонда Паулса за кулісами бачив. А ще часом ходив на концерти органної музики. Пам’ятаю, в знаменитому Домському соборі якийсь добрий латиш був білетером — постійно мене пропускав без квитка.
— Олександре Романовичу, а ще про медаль розкажіть, яку вам Роман Безсмертний вручив…
— Та що там розказувати? Нагрудний знак цей називається “Гвардія революції”, за номером 142 мені виданий. Вручили його на зборах всеукраїнського громадського об’єднання “Наша Україна” на початку липня в Києві. Та просто на другий день після другого туру виборів я побачив по П’ятому каналу “біжучий рядок”, що потрібна допомога Майдану. Ми й перерахували певну суму.
![]()


