А до того, пригадую, як їздили на народне висування Ющенка в Президенти на Співочому полі в липні. І вже в бусі, який замовив блок “Наша Україна”, старший по групі роздавав нам квитки: щоб видавали себе за пасажирів, яким треба до Києва у власних справах, коли нас зупинятиме міліція. Нас зупиняли, але квитки показувати не довелося. “Пронесло”, — подумав я. Ще не знав, що згодом, в аналогічній ситуації, між першим і другим турами, кілька рівненських мікроавтобусів так і не доїдуть до столиці.
Потім почалась революція. Для мене — мабуть, тоді, коли молодша сестра дружини, яка навчається у Березному, схвильовано зателефонувала їй увечері 23 листопада: “Ми сьогодні пішли на мітинг до міськради. Одна наша студентка там виступала. Потім в училищі їй сказали: ти тут більше не навчаєшся. А ми і завтра зібрались іти на мітинг… Як порадиш: іти чи ні?”
“Роби як хочеш, — сказала новоспеченій революціонерці старша сестра. — Ти доросла повнолітня людина”.
Наступного вечора березнівчанка відзвітувалась. “Ми сьогодні знову ходили до міськради. Там сказали, що підтримають Ющенка. А завтра підемо до районної адміністрації”.
…Те, що сталося рік тому в Україні, було сумою маленьких моральних виборів кожного з нас. Просто прийшов час, коли потрібно було визначитись: мовчати чи ні? Давати себе обдурити чи ні? Дозволяти ЇМ спекулювати іменами покійних, затикати рота і залякувати? Чи просто зробити отой самий власний маленький моральний вибір?
Мабуть, більшість із нас вийшла на Майдани саме для того. Не за Ющенка, а за свій власний моральний вибір, щоб його не відібрали. Зараз і в майбутньому. Не за Президента, а за свободу. Свободу, яка, знову ж таки, щоразу даватиме можливість вибору. Нехай хибного, але свого, власного.
Днями прочитав цікаву думку: можливо, якби Кучма просто дозволив провести чесні вибори, то Ющенко тихо і спокійно переміг би з мінімальною перевагою, не було б помаранчевого та біло-синього Майданів, не було б завищених очікувань і масових розчарувань. Ми просто обрали б трохи кращу владу, ніж та, що встигла остогиднути. Але історія не знає умовного нахилу. Та, стара, влада свій вибір тоді зробила. І тим самим підштовхнула нас до свого.
Минув рік. Здавалося б: нічого у глобальному плані не змінилось. Але ми просто стали більше себе поважати. І гостріше відчувати фальш.
У цьому зв’язку цікаво спостерігати, як сьогодні деякі “свободолюбиві” рівненські газети з усіх сил пнуться, щоб відбілити стару владу і поіронізувати над нинішньою. Що ж, вони теж по-своєму користуються свободою, яку вибороли їхні читачі всупереч їхнім тодішнім (а чи тільки тодішнім?) покровителям. І слава Богу, що тепер вони, газетярі, таку свободу мають. Люди стали мудрішими, вони розберуться. Як розібрались рік тому.
І нехай не все вдається новій владі. Нехай чимало кроків її представників викликають то іронічну посмішку, то подив, то роздратування (мовляв, чим це відрізняється від того, що робила влада стара?). Зате я чомусь упевнений, що в березні 2006-го моєму покійному діду запрошення на вибори не принесуть.
Мені здається: заради цього варто було виходити на Майдан.
![]()


