Навіщо ми там стояли?

Для мене наміри колишньої влади сфальсифікувати вибори стали очевидними тоді, коли нам додому принесли запрошення голосувати на ім’я мого діда, Голубєва Олексія Олександровича, який помер 20 червня 1983 року. До того жодного разу покійного діда голосувати не запрошували. А потім це саме ім’я я побачив у списку виборців безпосередньо в день голосування.

А до того, пригадую, як їздили на народне висування Ющенка в Президенти на Співочому полі в липні. І вже в бусі, який замовив блок “Наша Україна”, старший по групі роздавав нам квитки: щоб видавали себе за пасажирів, яким треба до Києва у власних справах, коли нас зупинятиме міліція. Нас зупиняли, але квитки показувати не довелося. “Пронесло”, — подумав я. Ще не знав, що згодом, в аналогічній ситуації, між першим і другим турами, кілька рівненських мікроавтобусів так і не доїдуть до столиці.
Потім почалась революція. Для мене — мабуть, тоді, коли молодша сестра дружини, яка навчається у Березному, схвильовано зателефонувала їй увечері 23 листопада: “Ми сьогодні пішли на мітинг до міськради. Одна наша студентка там виступала. Потім в училищі їй сказали: ти тут більше не навчаєшся. А ми і завтра зібрались іти на мітинг… Як порадиш: іти чи ні?”
“Роби як хочеш, — сказала новоспеченій революціонерці старша сестра. — Ти доросла повнолітня людина”.
Наступного вечора березнівчанка відзвітувалась. “Ми сьогодні знову ходили до міськради. Там сказали, що підтримають Ющенка. А завтра підемо до районної адміністрації”.
…Те, що сталося рік тому в Україні, було сумою маленьких моральних виборів кожного з нас. Просто прийшов час, коли потрібно було визначитись: мовчати чи ні? Давати себе обдурити чи ні? Дозволяти ЇМ спекулювати іменами покійних, затикати рота і залякувати? Чи просто зробити отой самий власний маленький моральний вибір?
Мабуть, більшість із нас вийшла на Майдани саме для того. Не за Ющенка, а за свій власний моральний вибір, щоб його не відібрали. Зараз і в майбутньому. Не за Президента, а за свободу. Свободу, яка, знову ж таки, щоразу даватиме можливість вибору. Нехай хибного, але свого, власного.
Днями прочитав цікаву думку: можливо, якби Кучма просто дозволив провести чесні вибори, то Ющенко тихо і спокійно переміг би з мінімальною перевагою, не було б помаранчевого та біло-синього Майданів, не було б завищених очікувань і масових розчарувань. Ми просто обрали б трохи кращу владу, ніж та, що встигла остогиднути. Але історія не знає умовного нахилу. Та, стара, влада свій вибір тоді зробила. І тим самим підштовхнула нас до свого.
Минув рік. Здавалося б: нічого у глобальному плані не змінилось. Але ми просто стали більше себе поважати. І гостріше відчувати фальш.
У цьому зв’язку цікаво спостерігати, як сьогодні деякі “свободолюбиві” рівненські газети з усіх сил пнуться, щоб відбілити стару владу і поіронізувати над нинішньою. Що ж, вони теж по-своєму користуються свободою, яку вибороли їхні читачі всупереч їхнім тодішнім (а чи тільки тодішнім?) покровителям. І слава Богу, що тепер вони, газетярі, таку свободу мають. Люди стали мудрішими, вони розберуться. Як розібрались рік тому.
І нехай не все вдається новій владі. Нехай чимало кроків її представників викликають то іронічну посмішку, то подив, то роздратування (мовляв, чим це відрізняється від того, що робила влада стара?). Зате я чомусь упевнений, що в березні 2006-го моєму покійному діду запрошення на вибори не принесуть.
Мені здається: заради цього варто було виходити на Майдан.

Loading

Не пропускайте важливі новини Рівненщини Читайте ОГО у Google News
Підписатися
Поділитися:

Головні новини

Прокрутка до верху