Для нашої міськради це своєрідний рекорд. Саме тому ми й вирішили зустрітись із депутаткою-рекордсменкою. Чотири рази поспіль пані Тетяна обиралась від одного й того ж округу. А на останніх виборах пройшла в Рівнераду за списком Українського народного блоку Костенка-Плюща.
— Пані Тетяно, ви щоразу перемагали в одному й тому ж окрузі…
— Саме в цьому окрузі я добре знайома із людьми та їх проблемами. Часто зустрічаюсь з виборцями або ж надсилаю їм результати розгляду порушеної ними проблеми.
— Чи дозволяє посада депутата вирішити більше питань, аніж може звичайна людина?
— Люди телефонують до мене з самого рання до пізнього вечора. По телефону разом шукаємо вихід із ситуації, що склалась. Адже багато проблем можна вирішити на законодавчому рівні. Хоч доводиться звертатись і до моральних принципів. Часто питання виходять за межі моєї посадової компетенції. Тоді спрацьовує серце.
Є таке село Бранів у Корецькому районі, де ніколи не було електричного світла, навіть при Радянському Союзі. А мені вдалося добитись для людей цього. Доводилося домагатися відкладання строкової служби для відмінників, щоб могли закінчити навчання. Разом з тим, вже багато років займаюсь питанням приватизації гуртожитків ВАТ “Рівнельон” для працівників, що там мешкають. Для цього людям потрібно самостійно встановити точні лічильники для електропостачання, та не всі у змозі це зробити.
— А що так і не вдалося вирішити, за що брались особисто?
— Дуже хочеться встановити огорожі біля смітників, відкрити сміттєпереробний завод. Разом з тим, у місті ще не скрізь встановлені на зупинках лавочки, чого не вистачає для літніх людей.
— Ви поєднуєте депутатство із педагогічною діяльністю. Це не заважає одне одному?
— Упродовж тижня три дні віддаю урокам української мови та літератури у школі, а інші два — займаюсь громадською діяльністю. Поєднувати дві роботи навіть корисно, бо можна зробити набагато більше. Так, у школі я виховую майбутнє України. Я не погоджуюсь із вчителями, які стверджують, що діти сьогодні тяжко виховуються. Тяжким для них може бути тільки оточення, у якому вони виховуються. Саме тому наполегливо вимагаю від кожного, щоб нічого не пропускали із програми. Адже життя не відомо як складеться і чи потрапить ще пропущена книга в руки тій дитині. І виховую за принципом “Ліпи віск, поки гарячий”. Хоч говорять, що не з кожного дерева скрипка виходить, та я вірю, що не все так погано.
— Чи не було такого моменту, коли здавалося, що робота ця невдячна?
— За природою і покликанням я альтруїст і великий оптиміст. Отримую насолоду від того, що можу щось зробити просто так. А найбільша нагорода від людей — коли вони помоляться за мене. Адже ще у дитинстві я бачила надто багато неправди, коли росла без батька. Тепер хочеться її “розгребти”, і відчуваю, що маю для цього сили.
