За словами «війна», «волонтери», «військові», «загиблі» легко загубити окрему людину. Її характер, родину, страхи, мрії, звичайне життя до війни. Саме тому ми вирішили звернути увагу на кілька робіт молодих авторів, опублікованих у 2026 році на сайті «Я — журналіст!». Це тексти про людей — написані тими, хто вчиться їх бачити й розповідати їхні історії.
На сайті «Я — журналіст!» публікують творчі роботи учасників всеукраїнського конкурсу «Я — журналіст!», а також доробки молодих авторів. Серед цьогорічних публікацій ми обрали шість історій, які привернули увагу темою, героями та авторським поглядом. Чому ми вирішили зібрати ці тексти разом? Бо серед конкурсних робіт є історії, які заслуговують на значно ширшу аудиторію. Ось ці роботи молодих журналістів.
«Тут сиділа Ірина Цибух»: пам’ять, яка залишається не лише в меморіалах
Одна з найсильніших робіт добірки — текст Вікторії Соровецької, переможниці XVI всеукраїнського конкурсу «Я — журналіст!», студентки Львівської політехніки.
Авторка навчається там, де свого часу навчалася журналістка та парамедикиня батальйону «Госпітальєри» Ірина Цибух. Вона розпитує викладачів, якою Ірина була студенткою, уявляє її за тими самими партами і через дуже просту деталь — університетську аудиторію — говорить про пам’ять значно більше, ніж можна було б сказати сухою біографією.
Особливо запам’ятовується образ Ірини, яка обирала останні парти, але була активною на заняттях і не боялася висловлювати власну думку. Для авторки університет стає місцем, де минуле і теперішнє буквально перетинаються.
Читати «Тут сиділа Ірина Цибух» →
«Життя — не статистика»: одна історія за повідомленням «є загиблі»
Анастасія Ливляс, переможниця XVI конкурсу «Я — журналіст!», розповідає історію, яка торкнулася її власної родини. Її батько четвертий рік захищав Україну, коли під час однієї з поїздок «на нуль» зв’язок із ним зник.
Згодом родина дізналася: батько поранений і контужений, його побратими також отримали поранення. Один військовий — киянин із позивним «Ромаха» — загинув.
Цінність цього тексту саме в особистій оптиці. За повідомленнями про обстріли, поранених і загиблих авторка повертає конкретну людину — чоловіка, який мав родину, любив готувати, жартував і сумував за сином.
Читати «Життя — не статистика» →
«Не чоловіча робота»: чоловік із Бердянська, який плете маскувальні сітки
Герой роботи семикласниці Соломії Полевої — Сергій Азаров. До великої війни він жив у Бердянську, майже три десятиліття працював на заводі токарем-розточником. Після початку повномасштабного вторгнення разом із дружиною виїхав із рідного міста.
Тепер він допомагає військовим далеко від дому — плете маскувальні сітки. Авторка розповідає не тільки про волонтерство, а й про людину, яка втратила звичне життя, сумує за домом і близькими, але шукає спосіб залишатися потрібною.
«Стати героєм? Не планував!»: війна очима людини, яка пройшла фронт
Олена Костюк записала історію чоловіка, який до війни жив звичайним життям на Закарпатті: родина, робота, діти, плани. У 2014 році він вирішив піти воювати.
У тексті багато деталей, через які фронтовий досвід перестає бути абстрактним: перший автомат, незвичний бронежилет, холод, окопи, нічні чергування, загибель побратимів. А головна тема поступово стає ширшою — що відбувається з людиною після пережитої війни і чи закінчується вона для військового після повернення додому.
Читати «Стати героєм? Не планував!» →
«Зустріч на пероні»: випадкова розмова, за якою — історія Маріуполя
Олександра Балог будує свою роботу навколо випадкової зустрічі на львівському вокзалі. Її співрозмовниця — молода мама з Маріуполя, яка разом із маленьким сином чекає на потяг.
Звичайна розмова про холод, каву та затримку рейсу переходить у спогади про 24 лютого, чоловіка-військового, підвал, відсутність води, світла і зв’язку та життя в охопленому війною місті.
Це той випадок, коли одна зустріч дозволяє побачити велику трагедію через долю конкретної людини.
«Розмова з Богом»: словачка, яка їде туди, де її чекають
Героїня матеріалу Ядвіги Балоги — громадянка Словаччини Катаріна Паєрська. Вона не є військовою капеланкою в офіційному розумінні, однак допомагає людям у зоні бойових дій — привозить необхідні речі, має медичну підготовку та досвід психологічної підтримки.
Її називають «нашою капеланшею». Через історію Катаріни авторка говорить про допомогу, яка не завжди вкладається у назву професії чи посади: іноді людині потрібні ліки й продукти, а іноді — хтось, хто вислухає і підтримає.
Чому варто читати ці роботи
Ці шість текстів дуже різні. Їх написали школярі, студенти та досвідчена журналістка. Вони різняться стилем і способом розповіді, але мають спільну рису: у центрі кожної історії стоїть людина.
Саме це особливо важливо зараз. Великі події ми щодня бачимо в новинах через цифри, зведення та короткі повідомлення. Молоді автори намагаються зробити протилежне — зупинитися біля однієї людини, вислухати її або зберегти пам’ять про неї.
І, можливо, саме з такого вміння — побачити історію там, де інші проходять повз, — і починається журналістика.
