Андрій здригнувся від несподіванки і презирливо глянув на ту, яка так безтурботно пропонувала йому себе. Глянув і сахнувся. Колись у цих очах він бачив кохання…
… Леся була донькою голови колгоспу. Вона була пізньою і довгоочікуваною дитиною. З самого народження Олеся не мала відмови ні в чому. Здавалося б, при такому вихованні дитина повинна вирости капризною і розбещеною. Проте Олеся навпаки була занадто скромною, навіть якоюсь дивною. З-поміж гурту дівчат вона відразу виділялася своєю вродою. Дівчата-подружки недолюблювали Олесю, поза очі шепотіли, що вона чудна і у неї не всі вдома. Коли дівчата ввечері вимальовувалися на танці до хлопців, Олеся йшла до річки. Дівчина довго вдивлялася в темну каламуть води, вважаючи, що так можна передбачити свою долю.
Одного дня до хати зайшов батько разом із симпатичним юнаком.
— Знайомтеся, наш новий фельдшер Андрій. Він поживе у нас на квартирі, — мовив батько.
Андрій відразу запримітив симпатичну доньку голови колгоспу. А вже через кілька місяців все село говорило про Олесине весілля і ніщо не віщувало біди…
Того дня Андрій немов на крилах спішив на роботу, він був щасливий: у них з Олесею скоро буде дитина. Щасливі думки перервав стук у двері. У дверях з’явилася Світлана, Олесина подруга:
— Ви в нас людина нова, нічого про людей не знаєте. А я попередити хочу. Вони нікому не признаються про це, але я знаю точно. Сама прочитала в Олесиному щоденнику. Вона невиліковно хвора. У неї… шизофренія…
… Він втікав, мов злодій. Подумки молився, щоб ніхто не зустрівся.
Оселився Андрій у столиці, влаштувався на престижну роботу. Невдовзі виїхав за кордон на роботу. Але весь час його мучило одне питання: як живе зараз його син чи донька. Він мріяв приїхати до села, стати на коліна і просити прощення в Олесі і дитини. Нехай навіть і правда буде про хворобу Олесі. Він точно знає, що лише з Олесею буде щасливим. Але чомусь щодня він відкладав це на завтра. І раптом:
— Молодий чоловіче, ви не бажаєте приємно провести ніч?..
— … А у вас є діти? — раптом вирвалося у Андрія.
— Ні, — мовила дівчина, обвівши його затуманеним поглядом. — Син помер через день після народження… — і, помовчавши, чомусь додала: — І чоловік мій теж… помер.
