Стати вчителем було мрією мого дитинства, далекою і бажаною. І лише сьогодні, коли за плечима маю хай і невеликий, а все ж таки життєвий досвід, усвідомлюю, чому я так високо цінував професію педагога. У нашому селі вчителі на ту пору явно вирізнялися серед загальної маси його мешканців. От ішла така особа вулицею, і зразу було видно, що він чи вона — вчитель. Люди поважали, пропускали без черги в магазині, давали дорогу на вулиці. А все чому? Це вже нині я розумію: усе тому, що вчитель мав, як модно говорити, високий соціальний статус.
— Виростеш, сину, і вивчишся на вчителя, — бажав своєму чаду кожен другий батько. А зараз ви чули щось подібне? Мріяти про професію вчителя — означає прирікати себе на злиденне життя. Який батько побажає цього сьогодні своїй дитині? І яка дитина нині може пишатися тим, що її батьки вчителі? Тому, озувши гумові чоботи, сільські вчителі закопуються у власних присадибних ділянках, а міські, озброївшись “кравчучками”, підторговують на базарі, або ж підробляють при виїзді з міста. А на ранок, переодягнувшись у костюм допотопного крою, нинішній учитель прямує до своїх учнів. Іде скоріше як на страту, ніж на свято. Можливо, хтось має іншу точку зору і хотілося б її почути, я ж нещодавно зловив себе на думці, що вчителем бути вже не хочу. А сталося це, коли син запитав, як називається моя професія. Не замислюючись, відповів: журналіст.
Живемо у досить непростий час. З одного боку, університети переповнені вчорашніми випускниками шкіл, які прийшли здобути фах педагога. Але вже на першому курсі кожен студент вам заявить, що вчителем працювати не збирається, а вчитися прийшов заради диплома. Так є насправді. І цього не може не помічати лише той, хто не хоче цього. Хто б там що не говорив, але престиж кожної професії вимірюється матеріальними винагородами. То ж чи варто дивуватися, що сьогодні важко знайти не те що хорошого вчителя, а хоча б якогось. Поняття “почесно і благородно” вже відійшли на задній план і, здається, назавжди. Чи є сенс п’ять років вчитися, щоб отримати зарплату на рівні прибиральниці? Над цим усе частіше замислюються молоді люди і роблять правильні висновки. Вчителям із соліднішим стажем роботи, та ще й у сільській місцевості, де взагалі ніякої роботи не знайдеш, діватися нікуди — дотягують до пенсії.
Вчитель — це обов’язки, яких, йдучи додому, не залишиш на робочому місці. Стоси зошитів несеш додому, де їх треба ретельно перевірити, треба готуватися до наступних уроків. У цей час обов’язково мусиш пожертвувати власними дітьми, сім’єю. На них просто не вистачає часу.
Звісно, все це неофіційна сторона медалі. На офіційному рівні про вчителя в нас говорять тільки гарне. Рівненщина на фоні інших областей в освітній галузі задніх не пасе. Реформована вища освіта, у кожному районі створено по кілька закладів нового типу, потроху оновлюються матеріальні бази, а між собою школи в районах навіть змагаються, у кого більше кабінетів з євроремонтами. Діє кілька обласних програм, спрямованих на поліпшення матеріального стану шкіл області. Велика увага приділяється комп’ютеризації шкіл. Голова облдержадміністрації Микола Сорока поставив перед управлінням освіти завдання, щоб уже до кінця нинішнього року кожна середня і навіть неповна мали комп’ютерний клас. Попри це не можна не визнати, що крім комп’ютерів школи потребують сучасних меблів, обладнання і тих же реактивів та приладів у кабінети хімії та фізики, підручників. Схоже, що вчителю після недавнього запитання голови облдержадміністрації до делегатів обласної конференції “Покажіть мені хоч одного вчителя-мільйонера” сподіватися на поліпшення рівня свого життя не варто.
Редакція “ОГО” вітає усіх педагогів Рівненщини з Днем працівників освіти і бажає терпіння. Вчителі, як ніхто інший, заслуговують на загальнонародну любов та шану. Ми віримо, що незабаром вчителі займуть те місце в суспільстві, яке належить їм по праву.
