Публічність Андрія ГРЕЩУКА схожа на параболу. У 2004 році, коли він змушений був піти у відставку з посади секретаря Рівнеради у зв’язку з обвинуваченнями в організації підпільного штабу провладного кандидата в президенти, його ім’я було чи не у кожного на вустах. Після того він успішно обійняв посаду директора Рівненського міського центру зайнятості та спокійно депутатствував у Рівнераді. І все рідше його ім’я згадувалось у ЗМІ. 2010 рік став знову переломним у житті Андрія Грещука. Його цьогорічне подання кандидатури на посаду секретаря Рівнеради спричинило бійку на першому ж пленарному засіданні. Чому навколо особи Грещука стільки шуму і гаму, як він бачить політичну та економічну долю Рівного у 2011 році та звідки у його кабінеті взялося стільки ікон ручної роботи — про все це у нашому тет-а-теті.
Про невміння “падати у коліна”
— Андрію Васильовичу, пригадую 2004 рік, коли ви з таким скандалом пішли у відставку з посади секретаря Рівнеради, а тут — у 2010 році — з таким скандалом повернулися у це крісло. Як ви вважаєте, чому з вашою особистістю пов’язані такі перипетії?
— Скандал 2004 року пов’язаний зі специфікою тодішньої боротьби за владу. Тодішні керівники виборчого штабу, який підтримував кандидатуру Віктора Ющенка, боролися за владу у місті. Якщо ви пригадуєте, першою жертвою цієї боротьби став редактор газети “Сім днів”, якого звинуватили в тому, що він публікував не зовсім коректну агітацію. Другим кроком у боротьбі за владу в місті стала посада секретаря ради, хоча вона не була ключовою. Тоді секретар ради відповідав за вибори в місті. Оскільки тодішній міський голова більше мав симпатій до іншого кандидата в президенти, то, відповідно, й тодішня провладна вертикаль мала орієнтацію на того президентського кандидата. У чому мене звинувачували тоді, нічого не підтвердилося. Моїм опонентам потрібно було просто усунути людину. Наступним мав стати міський голова. Утім, на тій хвилі на моїй особі все закінчилося. Міський голова залишився, але це коштувало йому здоров’я…
Тодішній скандал зводився до того, що вимагали відставки секретаря ради. Тричі ставили на голосування, але воно не проходило. І коли заблокували трибуну — можна було піти на лікарняний або уникнути того в інший спосіб (врешті-решт голосувати руками) — але я зрозумів, що на рахунках міськвиконкому лежало десь 5-7 мільйонів гривень, не була виплачена зарплата комунальникам, медикам, а в бюджеті може з’явитися величезна дірка. Тому пожертвував своїми амбіціями.
А щодо нинішнього скандалу… (хвилинна пауза) Міський голова сказав: ти мені підходиш на секретаря ради, дай, будь ласка, згоду. Самі розумієте, міський голова нечасто просить і пропонує такі речі. Я проконсультувався на роботі — і вирішив таки піти на цю посаду.
— Від кого пішло заперечення вашої кандидатури?
— Справа в тому, що 31 жовтня я лежав уже в лікарні. Так трапилося. Хвороба була така, що вимагала спокою, вимагала збереження нервів. Коли почала збиратися фракція — я на засідання не пішов. Передзвонив, попередив, що не зможу бути. Тоді активно обговорювалися кандидатури. І, мабуть, тому, що я хворів — мою кандидатуру не розглядали. А я нікому не дзвонив, не просив, що “я такий хороший, давайте мене на секретаря”. Я, мабуть, такого виховання, що людину повинні помітити, а не добиватися руками-ногами, падати в коліна…
— Багато говорять, що ця перша сесія Рівнеради стала показушною в плані “хто тут головний”. Ваша думка з цього приводу.
— Розумієте, головним у місті завжди лишається міський голова. Де б це не було. Обирають люди голову, який ставить підписи, який несе адміністративну, кримінальну відповідальність. Депутат міської ради відповідає перед конкретними виборцями. Більше того, місцевий депутат працює на громадських засадах. І за великим рахунком — не несе жодної відповідальності. Треба, мабуть, чітко усвідомити той факт, що місцевий депутат — це не посадова особа.
Міський голова вправі формувати свою команду. Якщо в когось є якісь невдоволення роботою мерської команди — є час запросити заступників, наприклад, прозвітувати на сесії. Якщо є конкретні факти помилок цих людей, можна поставити питання про недовіру та проголосувати. А тупо (вибачте за такий вислів) боротися за місце заступника, начальника управління — це не політика, то звичайне торгашество. “Дайте мені портфеля, тому що ми найбільша фракція”. Для цього ми боролися чи задля людей ми боролися? “Ми так зможемо впливати на ситуацію”. Так ви на своєму щоденному робочу місці на щось впливайте, щоб вам довіряли люди. Чи своїми політичними заявами, чи політичною діяльністю, чи захистом прав виборців. Якось я розповідав про 1990 рік, я був депутатом міської ради. Рада тоді була велика — близько 200 чоловік. Засідали ми в адміністративному приміщенні Будинку політосвіти. Боротьба між депутатами — тоді існувала комуністична меншість та демократична більшість — тривала до обрання голови ради. Після цього депутати сказали: обрали голову — хай формує свою команду. Було б дивно, якби колектив приходив до головного редактора і “от цих людей ми хочемо бачити на посадах заступників, а інші нам не подобаються”.
Ось таке моє бачення. Я був готовий, що за мене не проголосують. У мене була нормальна робота, пов’язана з людьми. Чим могли, тим людям і допомагали.
Про 2/3 нових облич у Рівнераді
— З якими емоціями та очікуваннями йшли на посаду секретаря Рівнеради?
— З важким серцем. Але є такий вислів: “Хто, якщо не я?” Я розумів, що “піде на плаху” здоров’я, родина. Невідомо, що далі буде, бо робота виборна. Я все це прекрасно усвідомлюю.
— Судячи з ваших слів, важливішу роль тепер у прийнятті будь-яких рішень відіграє політика.
— Наше завдання як місцевої ради — служити громаді. Депутати не можуть впливати на загальнодержавну політику, хіба висловлювати свою думку з приводу окремих питань. Я не розумію, чому у нас депутати так палко реагують на політичні переконання тієї чи іншої особи. Людина, яка купує ковбасу на базарі, абсолютно байдужа до того, до якої партії належить її виробник. Непроста нині у раді політична ситуація…
— Тим більше, стільки нових облич у Рівнераді. Для вас особисто багато нових депутатів?
— Практично дві третини. Свободівці нікому практично не відомі були, по “Батьківщині” багато нових людей, УДАРівці. З одного боку, їх треба ознайомити з деталями регламенту роботи ради. Пригадую, коли став депутатом у 1990 році. Постало таке питання: проголосували за рішення — не вистачило голосів. Голова питає: “А хто проти?” Жодних заперечень. Ось так питання лишається у підвішеному стані. Я хочу будь-яким способом уникнути такого у нашій роботі.
Про захоплення “Всесвітом”
— Я отак оглянула кабінет і бачу: у вас тут стільки ікон! За Юрія Івановича Торгуна їх не було. Це ваші особисті?
— Так, особисті. У мене був ювілей нещодавно. І мені друзі дарували. Ось це галицький іконопис на склі (демонструє одну з ікон). Звісно, це не все подарунки. Ось це, наприклад, (показує керамічну скриньку і голосно сміється), для посівальників. Ось це — емблема міста.
— У крайньому разі — в кабінеті у вас все в народнообразотворчому стилі. Знаю, багато керівників навпаки оформляють кабінети у модерному стилі…
— Мені більше подобається натуральне: дерево, солома, камінь.
— То ви колекціонуєте ікони?
— Бачте, мабуть, не можна колекціонувати ікони. Це все подарунки. Або те, що я купляв. Я, коли відвідую храми, монастирі — намагаюся купити якусь символічну річ.
— Тобто найкращий подарунок для вас — ікона?
— Іще — книжка. Люблю читати художню, історичну літературу. Я ж історик за фахом. Люблю і класику, і сучасну літературу. “Всесвіт” люблю читати. Є такий науково-популярний іноземний журнал, який виходить в Україні у перекладі.
— І вистачає часу на книжки?
— На жаль, ні. Оце як перебував у лікарні, останній раз читав.
— У попередньому інтерв’ю OGO.ua (липень 2009 року) ви зауважили, що вважаєте будь-якого керівника самотньою людиною. Не змінили з того часу думку?
— (Усміхається.) Напевно, що трошки змінив. Через роботу у центрі зайнятості. Там був відмінний дружній колектив.
— Як родина сприйняла ваше рішення таки податися на секретаря Рівнеради?
— Мама була категорично проти. Та й дружина відмовляла — особливо не тішилася з цього призначення. От учора обіцяв прибути на концерт “Срібної терції”, а ввечері вже був у такому стані, що нічого не хотілося. Не пішов. І так тепер, мабуть, буде часто. Бачте, вчора (інтерв’ю проходило 30 листопада — авт.) був важкий день — готували наступне пленарне засідання Рівнеради. Формування постійних комісій, амбіції політичних сил, боротьба за портфелі…
Про Львів — місто дитячих спогадів
— Рік тому ви говорили, що за всю трудову діяльність не заробили ні на квартиру, ні на будинок. Зараз ще не плануєте сімейне гніздечко у новому місці?
— Та ні. Так і живемо з дружиною у будинку її батька, який він купив ще на початку 50-х років. Будинок поділений на дві частини. У другій частині живуть родичі дружини.
— А не планували кредит, наприклад, взяти на нову будівлю?
— О, ні. Ми з дружиною вже мали гіркий досвід брати кредит. Вона в мене підприємець. На розвиток бізнесу брала валютний кредит, через який і досі не можемо видихнути…
— Дружина довго переконувала вас не йти на посаду секретаря?
— Моя дружина все прекрасно розуміє. Так, їй не вдалося мене переконати не йти на цю посаду. Тому що мені не хотілося виглядати людиною легкої поведінки. Знаєте, є жінки легкої поведінки — яка і там добра, і там. А є такі люди. Я сказав міському голові, що погоджуюсь. Дороги назад не було.
— Тобто ви людина слова? А бували випадки, коли ви давали обіцянку, але так і не змогли її виконати?
— (Задумався на кілька хвилин) Колись обіцяв приїхати на 45-річний ювілей до своєї однокурсниці на Миколаївщину. Обіцяв своїм колегам, друзям-однокурсникам знайти машину. Але так і не поїхав… Ми вже 50-річчя її відсвяткували в Тернополі. Сказали: нам легше, щоб ти приїхала в Тернопіль.
— То у вас настільки дружний колектив студентський, якщо ви навіть на власні ювілеї усі збираєтесь?
— Так, це ж історичний факультет Львівського університету 1983 року… Ось це було 50-річчя нашої товаришки у Тернополі — 23 однокурсники зібралося. Ми всі у дуже гарних стосунках. У спілкуваннях з друзями, кажуть, молодшаєш. Ми не сприймаємо себе як 50-річних, хоча у декого є вже онуки.
— То ви після навчання одразу до Рівного?
— Так, приїхав сюди працювати вчителем. Перший час було важко, адже приїхав з українського Львова працювати у російськомовну школу. (Посміхається). Через три роки мені запропонували посаду директора школи №27. І я погодився.
— Ви згадали про Львів, де вчилися, звідки привозите ікони. Це, мабуть, одне з найрідніших для вас міст?
— Альма-матер. Я з Львівщини. Львів — це місто дитячих спогадів. Поїздки у велике місто, в цирк, у театр. А львівський трамвай… Ще старий польський.
— Ще б Рівному знайти таку свою ізюминку…
— А ви знаєте, коли мої друзі приїздили до мене на ювілей до Рівного, всі в один голос говорили: якби нам таке в місті! Мова йшла про підземні містечка. Таке є лише в Одесі, Дніпропетровську. А візьміть Рівне, де нема таких мільйонних оборотів. Місто отримало своє неповторне обличчя. Можливо, не таке історичне, як Львів, Луцьк. Але своє.
